“Пора кинути оком на те, як змінюється журналістика у час війни. Звісно, як каже стара британська приповідка, не питай у риби про властивості води. Ми — всередині цієї скриньки чи, точніше, киплячого баняка і, ясно ж, не можемо претендувати на об’єктивність. Але все ж — три невеличкі спостереження.”,- про це на своїй сторінці в Facebook написав Борис Потятиник, доктор філологічних наук та професор Школи журналістики та комунікації УКУ.
Далі подаємо пряму мову автора:
1. The End of Journalism is over.
Розмови, на тему “кінця журналістики”, які тривали понад десятиліття, великою мірою, втратили сенс. Оскільки Україна опинилася в епіцентрі трагічних подій світового значення, які ламають усталені стереотипи стосовно міжнародного світового порядку, то виникла гостра потреба в глибокій аналітиці та відповідних політологічних й філософських інтерпретаціях того, що відбувається.
2. Full Stop of Russian Propaganda.
Західні експерти заговорили про кінець сумнозвісно потужної російської пропаґанди. І хоча такі категоричні твердження, мабуть, дещо передчасні, все ж підстави для цього — доволі очевидні. До світу, принаймні до доволі широкого загалу Західного світу нарешті дійшло, що ця пропаганда будувалася на придуманих, висмоктаних з пальця наративах і відвертих фальшивках. Як от “наказ” Президента України про нагородження медаллю «За взяття Криму». Цей “документ” демонстрували в ефірах російських телеканалів для виправдання повномасштабної війни й нового російського нападу. От тільки прокололися автори, підписавши гаданий наказ “В.А. Зеленський”, тобто Владімір Алєксандровіч замість питомого В.О. (Олександрович).
Загалом, разом з вигадками про українсько-єврейських “фашистів” і “нацистів” які самі нищать свої міста і здійснюють “геноцид” російськомовних, ця пропаґандистьська суміш мало відрізнялася від наративів, скажімо, руху прихильників пласкої Землі. Тільки тут маємо плоскоземельний рух руского міра. А “денацифікація” України — майже те саме, як вислововився один наш дотепник, що й боротьба з марсіянами, які начебто захопили планету Земля. Попередній підсумок такий: роспропаґанда пройшла етап “кристалізації”, випавши “в осадок”. Тобто їй вже ніхто чи майже ніхто не вірить. В оптимістичному варіанті хотілося б припустити, що багатомільярдні вливання кремля в інформаційну війну проти Заходу пішли надаремно (https://thefix.media/…/how-the-war-in-ukraine-is… ).
3. Регіональний зсув.
Щодня, вмикаючи CNN, я бачу Львів. Наскільки розумію, московське бюро переїхало до Львова, і працює багато годин щодня, подаючи також прямі включення з Києва, Харкова, Запоріжжя, Одеси та інших міст. Ведучі щотижня змінюють одні одних: Christiane Amanpour, Anderson Cooper, John Berman, Erin Burnett, Jim Acosta … Своєю глибокою аналітикою та емоційними репортажами вони мобілізували мільйони людей в усьому світі на підтримку України. Подібне можна сказати про інші глобальні медіа.
Читайте також: «Я ніколи не забуду звуки, як катують інших людей»: історія полоненого журналіста з Каховки Олега Батуріна
Україна з інформаційної провінції перетворилася на один із світових інформаційних центрів.
Втім, у цьому є велика заслуга також українських журналістів. У цьогорічний березневий рейтинг “Топ 25 сайтів України” увійшло аж дев’ять новинно-аналітичних ресурсів. Найвище серед них — pravda.com.ua (7-ме місце). На 19-му — nv.ua, хоча саме тут, за моїми спостереженнями — найвища концентрація якісної аналітики. Обидва ресурси, окрім української та російської, мають англійську версію. Якщо йдеться про іноземну аудиторію українських ЗМІ, то феноменально швидко здобув популярність Kyiv Independent, з запущений лише кілька місяців тому — в грудні 2021 старою командою Kyiv Post (людей звільнили, оскільки власник оголосив перезапуск видання). Покладаючись на підтримку читачів і доброчинність, та вибудувавши грамотно ативність у Twitter, молода команда за кілька місяців від запуску перевищила за багатьма показниками Kyiv Post. Саме тому Kyiv Independent іноземні медіааналітики називають майстеркласом стосовно успішного запуску з нуля видання, яке рекордно швидко здобуло високу репутацію і популярність закордонної аудиторії.
Звісно, я би тут хотів згадати свої улюблені ukrainer.net (виходить 12 мовами), detector.media(медіакритика), zaxid.net, tyzhden.ua, theukrainians.org, lb.ua, zbruc.eu, reporters.media, (чудова воєнна репортажистика та високого класу есеїстика) та багато інших.
Сюди ж можна додати небувало активне до того і вдале використання українцями мереж Twitter і TikTok. Саме тому західні спостерігачі охрестили нашу боротьбу “першою онлайн війною” і “TikTok війною”, хоча для самих українців такі означення дещо диссонують з драматизмом реальних подій.