Сучасні надшвидкісні технології зробили нас, юзерів, страшне нетерплячими. Ми розівчились чекати.
Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН і НВ 2020—2021 «Культура в режимі очікування». Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.
Комунікація на on-hold
Я клікаю на лінка — і комп’ютер запитує в мене дозволу відкрити програму Zoom. Я дозволяю. У наступному віконечку з’являється пропозиція перевірити динамік, камеру, зображення. Перевіряю. Прибираю з крісла позаду підгузки, помічаю мішки в себе під очима (пусте, опція «макіяжу» у зумі все виправить). Відсуваю монітор так, аби в кадр обіч не потрапляла прасувальна дошка з пірамідою білизни і дитячих іграшок. Далі читаю в новому віконечку: зачекайте, поки організатор конференції дозволить вам увійти. І я чекаю.
Цей алгоритм дій я можу відтворити на автоматі. За півтора року цих поперемінних локдаунів це вже мій магічний «Сім-Сім, відкрийся!» до комунікації назовні. До нашої віртуальної печери, куди ми всі за домовленістю при/зум/люємось на чергові зу (м)стрічі, наради, лекторій, зум/ференції і навіть зум-вечірки. Чи виникне ефект синергії, аналогічний живому спілкуванню, це вже інша річ, але мені тут ідеться про момент очікування.
Поки організатор не впускає мене у свій зум-кабінет, є час перевірити не лише картинку навколо. Але й картинку в собі. Ідеальна павза налаштуватись. Це як застосунок «Breathe» («дихай») в Apple Watch — час від часу він нагадує зупинитись і глибоко вдихнути. У наших рутинних застосунках швидкожиття, фаст-думання і приреченості на реченці, режим очікування дає можливість глибоко вдихнути. І зосередитись.
Оптика на швидкості
Згадуючи спостереження архітектора Ле Корбюзьє, Оксана Пахльовська у своїй книзі-лекції «Біном „Україна — діаспора“ сьогодні: криза і перспектива» пише про те, що одна справа — розглядати ренесансний палац, стоячи навпроти нього, а інша — кинути погляд, проїжджаючи повз нього машиною на швидкості бодай 60 км за годину. У першому випадку глядач спостерігає будову в цілому і насолоджується естетикою її деталей. Коли ж він мчить повз ту саму будову на машині, то бачить лише загальний план і контур, не маючи змоги проникнути поглядом у її специфіку та естетику. Йдеться про «радикальну різницю між оптикою бачення нерухомого глядача та оптикою того ж глядача у швидкому русі», — пише Оксана. Думаю, що режим павзи, властиво, перемикає цю оптику. Наводить різкість. Поки «організатор» не відповідає (там), нам (тут) є можливість приглядітись, роздивитись, проникнути поглядом у найважливіше.
Коли я працюю зі студентами, я помічаю у них катастрофічний брак павз. Тут — не додумали, бо не було часу. Там — не докрутили, бо на носі наступний дедлайн. Одруки — найяскравіші маркери поспіху. Втрачені напівдорозі у текстах продуктивні ідеї – найвиразніші ознаки швидкості 60 км за годину. Їхній ресурс часу спрямований на блискавичний результат і (бажано) — на найменш часозатратний процес. Інвестиція часу на думання — велика рідкість. Позиція «світ ловив мене, та не спіймав» перетворюється у лови на сам світ: упіймати мить, зачекінитись, за/мапуватись, засвітитись, вкарбуватись у зображення, оцифруватись у соцмережах. Оцифрувати мить (пане Фаусте, як вам така опція?) Мить, але не павзу. «Зачекінитись у свій внутрішній світ — це як?», — запитують мене студенти, коли ми вивчаємо автокомунікацію (спілкування зі собою, у собі). І ми скидаємо швидкість, щоб перемкнутись на іншу оптику.
Тож наше чекання має бути функціональним, продуктивним, якісним
Зматеріалізована форма чекання
Сучасні надшвидкісні технології зробили нас, юзерів, страшне нетерплячими. Ми розівчились чекати. Ми очікуємо миттєвих результатів у всьому. Миттєвих реакцій на щойно виставлений пост у соцмережах. Миттєвого закипання води в електрочайниках та на індукційних домашніх плитах. Миттєвих результатів пошукового запиту в гуглі. Миттєвої доставки піци додому (плюс півгодини — і ось вам бонуси із вибаченнями). Черги? Атавізм. Рудимент. Де ви бачили черги? Коли вам доводилось у них стояти?
Пригадую, як у своєму карколомному експерименті із відтворення ПНР 1981 року, описаному у книзі-репортажі «Наша маленька ПНР», Іза Мейза і Вітольд Шабловський пробували знайти черги у сучасній Польщі, аби відчути цю втрачену совкову реальність. Вітольдові таки вдалося знайти справжню чергу, постояти у ній, ба навіть ініціюватися з профана у справжнього героя черги завдяки… наріканню. Правило «хорошого тону» в черзі. Найдієвіший спосіб убити чекання. Тут автор іронізує, що «польська школа нарікання так само унікальна й виняткова, як польська кіношкола чи польська школа репортажу». Вітольд апелює також до праць соціолога В. Павлучука, який надавав польському наріканню трансцедентного виміру: мовляв, нарікаючи, люди переносять свої малі проблеми на вищий рівень, надають їм позачасового значення. Цікаво, може, оцей вихід наріканням в уявне позачасове рятував у ті часи від фатальності й безвиході згаяного часу у тих нескінченних чергах? Окрім, звісно, консолідації страждальців у спільному злочині часогубства.
Думаю, черга — це така собі зматеріалізована форма чекання. Із цілим набором своїх правил, ритуалів і ролей. Вочевидь, ролі змінюються в залежності від порядкового номера «героя» у черзі, його капіталу, а передовсім часового ресурсу. Адже чекання з’їдає час (навіть якщо ми підмінюємо його зануренням у свої ґаджети). Втім, чим, як не чеканням, є більшість наших рутинних дій щодня? Добирання із точки А в точку Б. Очікування подій, зустрічей, зарплатні, свят, відпусток, чемпіонату із футболу, результатів ЗНО, гарячої води в душі чи вистигання щойно налитої кави-зі-собою у пластянку. Форми, тривалість, антураж чекання різні, але суть одна. Має пройти певний час, він має витратитись, часто — втратитись, і в цьому часі ми вряди-годи задіяні якісно. Навіть із нашими усеспроможними GOD-жетами. Тобто ми не інвестуємо цей час у свій ріст, розвиток, наповнення. Ми просто марнуємо його.
Почекуни без/на/дії
Ми марнуємо його, як і відомий «Почекун» («Ждун») нідерландської художниці Маргріт ван Бреефорт, втілений у відомій скульптурі, що встановлена перед дитячою лікарнею в Лейдені. Її «Почекун» приречено сидить у черзі в очікуванні на прийом до лікаря. Сидить, склавши руки. Його чекання виглядає марним, безкінечним і беззмістовним, а його інфантильне лице (морда?) випромінює абсолютне неусвідомлення своєї печальної долі. Десь отакими горе-ждунами я уявляю головних героїв п’єси абсурду ірландського драматурга Семюела Бекета «В очікуванні на Ґодо» — Володимира й Естраґона. З однією лише різницею: часом, у них опускаються руки.
Вочевидь, надія робить чекання більш стерпним. Навіть в Овідієвій формулі «очікування смерті гірше за саму смерть» чи в поетичному оксюмероні Лесі «без надії таки сподіватись». Але самої надії не досить. «Почекун» пані Бреефорт сповнений надією. Безнадійно сповнений. Однак, те, що робить очікування продуктивним, це не надія, це — дія. Бездіяльність — присуд безпечних «ждунів».
Гомо Ковідікус мені теж асоціюється із образом почекуна. Ми чекаємо, коли вже врешті закінчаться всі ці локдауни і обмеження, коли ми всі роз/маскуємось, від/зумимось, за/ре/вакцинуємось. Коли отримаємо черговий результат ПЛР-тесту після поїздки закордон, пройдемо на вході в супермаркет температурний скринінг, вийдемо із червоної зони ковідіотизму. Але нам не можна сидіти, склавши руки. В нас немає на це часу. Бо час — це не гроші, час — це саме життя. Найцінніший із ресурсів. Ймовірно, гомо ковідної епохи це розуміє, як ніхто інший, як жоден гомо усіх попередніх епох.
Функціональне чекання
Тож наше чекання має бути функціональним, продуктивним, якісним. Бо ми інвестуємо у нього найдорожче — своє життя. Це як бути вагітною: усі дев’ять місяців мама «інвестує» своє життя у плід: кров, плоть, дихання, любов, комунікацію від нуля. І тут парадокс: ти начебто нічого не робиш навмисне, свідомо, організм діє сам за завбачливо — ідеально! — продуманим механізмом. Щомиті у цьому чеканні витворюються галактики клітин, розгортається незбагненна магія життя. Воістину, найпродуктивніші дев’ять місяців чекання, які лиш можна уявити! Хоча й тут можуть бути збої, а наші «інвестиції» можуть бути не такими якісними, як би того хотілося.
Від першого свого досвіду вагітності я виразно пам’ятаю одне дивовижне відчуття — роздвоєння часу. Проживаючи своє життя у звичному темпоритмі, із набором тих самих щоденних ритуалів, обов’язків, дедлайнів, рутини, я відчувала, що все це вже не мине безслідно, не зникне в марноті марнот. Бо я вже інвестую свій час і саму себе в нове життя. У новий відлік, годинник якого цокав з моїм поруч і надавав моєму життю нового сенсу. Відтоді я постійно шукаю цього відчуття — якісного роздвоєння часу. Ностальгую за ним. Бо я точно знаю, як інакше може виглядати (і відчуватись) функціональне чекання, і які плоди (проєкти, ідеї, рішення) може приносити.
Тому тут, перед екраном свого монітора, в очікуванні на початок чергового зуму, я не хочу бути подібною на почекуна. Я мигцем кличу свою старшу доню і ми продовжуємо вигадувати з нею нашу казку про принцесу Поспішуню і принца Некваплика.
Авторка: Марія Титаренко, есеїстка, медіадослідниця, доцентка Школи Журналістики та Комунікацій УКУ, членкиня Українського ПЕН
Джерело: HВ