Меми та міфи в радянських наративах
Як Росія веде інформаційну війну проти України та в який спосіб на це відповідає LikБез
Тетяна Боць
Однією з небезпек, яка систематично впливає на світовий медіапростір є гібридна війна України з Росією. ЗМІ та соцмережі є потужним інструментом маніпуляції свідомістю і головним каналом поширення дезінформації. Триває цей процес не з кінця 2013. Як виявилось, розпочався він набагато раніше. Але протягом інформаційного протистояння країна-агресор виробила непомітніші, але не менш дієві методи. Важливо не лише розпізнавати, що саме є фейком, але і знати, як цьому протидіяти. Яна Приймаченко, старша співробітниця інституту історії України НАН, кандидатка історичних наук розповіла на лекції в рамках Школи кібербезпеки про основні кластери, що вирізняють російські пропагандистські міфи.
LikБез. Видалений матеріал
Яна Приймаченко є авторкою громадського просвітницького проєкту LikБез. Тут з 2014 року публікуються короткі історичні витримки – відповіді на фейки та стереотипи, поширювані Росією. Портал створили для того, аби надавати якомога більше фактичної інформації про ключові суперечки: що таке Україна, де її територія, коли вона з’явилась. Спеціалісти відповідають на них за допомогою підтверджених фактів і документів. Завдання – не нав’язувати ідею, а дати можливість читачеві самому дійти висновків.
29 квітня 2020 року Нариманівський районний суд Астраханської області заборонив сайт LikБез на території Російської Федерації. Пояснили рішення опублікованими на порталі матеріалами екстремістського та терористичного спрямування, зокрема з покликанням на статтю про УПА та події Волинської трагедії. Рішення суду спирається на закон РФ від 17 листопада 2014 року, який оголошує УПА забороненою організацією на території Росії. Також в законі опираються на визнання Нюрнберзьким трибуналом ОУН УПА колабораціоністськими, що нібито теж є причиною заборонити ці організації. Однак Нюрнберзький трибунал ніколи не приймав рішень стосовно колабораціоністських настроїв в Організації українських націоналістів. Це один із поширених фейків, який часто можна побачити в російському медіапросторі.
Текст опублікований ще 1 вересня 2014 року і розміщений у рубриці “Споконвічне: бандерівці та колабораціоністи”. Яна розповідає, що з того часу на сайті з’явилось багато нових матеріалів, які також розвінчують міфи й можуть бути незручними для російської політики великодержавності та тих наративів, які вони просувають в маси. Однак вибір суду впав саме на матеріал про Волинську трагедію. Пізніше з координатором проєкту LikБез сконтактували особи, відповідальні за блокування сайту на території РФ. Прозвучала пропозиція домовитись, ніби сайт розблокують і всі матеріали будуть в доступі, якщо з нього приберуть саме цей текст про УПА та Волинську різню. Пропозицію, звісно ж, відхилили. Це втрата великої кількості читачів, адже LikБез створював матеріали й з орієнтацію на думаюче населення Росії. Однак ця ситуація принесла й користь – завдяки їй можна передбачити, в якому напрямку працюватиме пропагандистська машина далі і на яких темах важливо спекулювати Росії.
Ключові наративи
Пік, коли історичний дискурс почали використовувати задля підтримування міфів припадає на 2014-2015 роки. Однак найбільш знаковим став 2007 – рік створення фонду “Рускій мір”. Почалася популяризація та підтримка культурних проєктів, які перманентно дискредитують українську історію. Це стає фактично зброєю в інформаційній війні.
У 2015 році вийшов документальний фільм “Проєкт Україна” на пропагандистському медіа “Вєсті.ру”. Для того, аби краще розуміти про що йдеться – це типовий приклад того, як Росія використовує міфи у пропаганді. В ньому розповідають, як ніби то у 19 столітті створили Україну, як з’явилась сама назва та хто пояснював росіянам що вони – українці. Тут зібрані ключові стереотипи, тож фільм можна розглядати як зразковий примірник російської маніпуляції. Для агресора важливо зберігати певні позиції та бачення і такими атаками Російська Федерація проєктує це бачення на всі країни пострадянського простору.
У дослідженні ГО “Інтерньюз-Україна” спільно з проєктом LikБез, що вилилось у книгу “Ре-візія історії. Російська історична пропаганда та Україна”, проаналізували понад 850 тисяч постів з «ВК» та 16 тисяч постів з фейсбуку. Так вдалось виокремити базові наративи російської історичної пропаганди в соціальних мережах, що часто повторюють одні й ті самі тези:
“Україна – невдала тінь Росії”;
“Україна – штучний проєкт Заходу”;
“Крим, Донбас і південний схід України – це Росія”;
“СРСР – потужна імперія, Сталін – герой” (Сталін перетворив країну з аграрної й відсталої на промислову, передову);
“Усі українські націоналісти були фашистами”;
“Україна забула про перемогу над нацизмом”.
Росія не просто закидує медіапростір окремими файками. Тут беруть інформацію, пакують в певний наратив і вже в такому вигляді просувають в маси. Наприклад, за словами Яни Приймаченко, Галичину та Волинь на картах називають Польщею, Закарпаття – Угорщиною, і т.д. Тільки центральна частина фігурує як Україна. Таким чином, пропагандисти намагаються перевести регіональні особливості в конфліктну площину. В основному оперують старими радянськими міфами та шаблонами, які просуваються зараз з певною модифікацією і з урахуванням цільової аудиторії. До прикладу, відомий міф, що “Слава Україні – Героям Слава” є калькою нацистського “Хайль Гітлер”.
Повертаючись до тексту, через який LikБез заборонили на території РФ, важливо розуміти наратив, через який обрали тему Волинської трагедії. У Росії та Польщі давно напружені стосунки й зумовлено це в першу чергу Катинською трагедією. Тож говорячи про Волинську різню, забирається увага із масового розстрілу польських офіцерів радянською владою у квітні 1940 року. За такою схемою в Росії перманентно прикривають невигідні владі теми.
Щодо українсько-польських відносин, то до 2003 року діалог примирення йшов доволі успішно. Олександр Кваснєвський і Леонід Кучма з’являлись на пам’ятних заходах, зокрема й присвячених Волинській трагедії. Можна вважати, що вибачення чесно принесли й щасливо прийняли. Однак Росія штучно повернула цю тему на порядок денний і зараз запускає ще фейки та міфи, які стосуються радянсько-польської війни 1920 року, коли радянські солдати потрапили в полон до поляків і були винищені.
Програмні маніпуляції
Ще один показовий приклад – стаття Володимира Путіна у виданні “The national interest”, що належить російському політологу Дмитру Саймсу. Це програмна стаття, опублікована 18 червня 2020 року і присвячена 75-ій річниці перемоги над нацизмом. В ній Путін розглядає три основні питання – хто розв’язав війну, пакт Молотова — Ріббентропа та питання Нюрнберзького трибуналу. Тобто це модифікована версія радянської історичної пропаганди про війну, де використовують базові тези від 1965 року.
Головним чином, у ній звучать звинувачення західних країн у розв’язанні Другої світової війни з посиланням на так звану Мюнхенську змову. Що цікаво, Польща також звинувачується у розв’язанні війни, хоча це очевидний нонсенс, адже саме Польща стала першою жертвою радянсько-німецької агресії. Цікава новація у статті – визнання секретних протоколів пакту Молотова — Ріббентропа, до цього в Росії роками засекречували їх існування. Багато уваги приділяється ідеям колабораціонізму, зокрема українському. За доброю традицією, Путін звинувачує Степана Бандеру у тому, що він прикривався ідеєю національної незалежності, свободи від комунізму, в той час, як виконував людоїдські дії, був поплічником нацистів. Поміж іншого, Бандеру звинуватили у Волинській трагедії, розстрілі Бабиного Яру та в інших злочинах проти єврейського населення. Словом, у всьому, що фігурує у світовій історії як злочин на ґрунті національної нетерпимості. Завдяки цій статті та основним наративам, що тут спостерігаються, історики LikБезу можуть передбачити, які міфи ширитимуть далі та на що падатимуть наголоси. Балтійські республіки, Білорусь, Молдова, Україна, Польща – стануть об’єктом російських інформаційних атак, де будуть залучені потужні історичні міфи. Також зрозуміло, що надалі буде розкручуватись питання Волинської трагедії. З того, на чому найбільше роблять акцент можна зробити висновок про надважливі наративи для маніпуляцій. З цієї ж причини поміж величезної кількості публікацій, суд заборонив саме текст про УПА.
Що вже зроблено?
Самі по собі факти не є страшні, їх вводять в контекст та показують в конкретному наративі, який би сприйняла авдиторія. Тому важливо опрацьовувати ширший контекст, а не кожен міф як окрему новину. LikБез був створений групою професійних істориків навесні 2014 року – в час активної фази російської агресії проти України. Тоді багато перекручувались факти про Другу світову війну, аби виправдати вторгнення через історичну паралель. Дослідження статистики відвідуваності сайту показало, що у 2014-2015 та у 2017 році був великий попит та інформацію стосовно міфів від користувачів з Російської Федерації. Тобто від авдиторії є запит на факти з документальним підґрунтям.
Статтю Владіміра Путіна проаналізували спеціалісти LikБезу – це вперше в історії проєкту опублікували лонгрід, а не коротку вибірку чи ознайомчий матеріал. Автори запропонували подати розбір у вигляді аналітичної статті-відповіді на матеріал з розбором всіх програмних положень. Яна розповідає, що надалі на порталі планують давати базовий аналіз схожих статей:
- Диявол криється в деталях – а у цій статті багато деталей, які можуть дати прогноз майбутніх дій, які меседжі можуть просуватися. Пропаганда стає хитромудрою, використовують більше нюансів. Гратися з фактами – небезпека від Росії.
Перш за все, що вже зробив LikБез в боротьбі з усталеними наративами – книга «Війна і міф. Невідома Друга світова». Це проєкт, спрямований на боротьбу з головними стереотипами й міфами про війну, які часто використовувала Росія, зокрема й у 2015 році. Загалом для РФ дуже важливим моментом відліку історії є так звана Велика вітчизняна війна і потрібно повертати громадян у реальні контексти та доводити штучність цього поняття. Книга також планується й у російському перекладі.
Другий момент, який також вже реалізовано – “Історія українського війська”, видавництва 2016 року із вибіркою головних фактів про історію військової культури в Україні. Останній розділ зачіпає часовий проміжок, що стосується відносно нещодавніх подій, тобто від 1991 по 2016 рік.
Ще одна науково-популярна відповідь на російські наративи – серія “Історія без цензури” 2016 року публікації. Це 10 книг – кожна з яких розкриває певний історичний період України. Перший том висвітлює народження країни, другий стосується військової культури. Пояснили такий вибір структури тим, що саме це були найбільш нагальні для аналізу теми на момент оприлюднення. Далі вже в хронологічному порядку від найдавніших часів до Другої світової війни.
Ще важлива протидія пропаганді – проєкт “Наша революція 1917-1921”. Це короткі статті, присвячені різним аспектам історичної давнини. Структурно, це комплекс статей, які спростовують міфи. Особливо ті, що стосуються формування українських східних кордонів (відбувались у 20 роках XX століття). У 2017 році в рамках проєкту опублікували статті про 1917 та події, що були найбільш резонансними того року. Тобто автори вирішили зробити очевидну паралель в датах, щоб зробити контекст ближчим до реалій читача. У 2018 – відповідно, висвітлювали контекст 1918 року і т.д. Цього року планується видання вибірки з описом подій 1921 року.
В LikБезі розуміють умови, в яких перебуває більшість українського населення. Через те, що не всі мають доступ до інтернету, також втілили бібліографічний проєкт – поширювали комплекти книг, виданих за сприяння LikБезу бібліотеками східних українських областей під назвою “Книжкова навала”. Агресор також чудово розуміє, на яку авдиторію він працює. Тому ми постійно маємо справу з радянськими, імперськими історичними міфами, які заховані у конспірологічні наративи. Яскравий приклад – міф, що Україну вигадав австрійський генштаб. Через беззмістовність схожих закидів з ними складно боротись, але їхній вплив не можна недооцінювати.
Нове покоління, народжене за часів незалежності, не знає про дефіцит, цензуру, закриту країну, з якої неможливо виїхати. Саме тому основний натиск робиться на культивуванні СРСР та створенні ностальгічних настроїв за “втраченим минулим”. Пропаганда є дієвою, бо немає негативної складової, яку можна було б протиставити. Однак достукатись до людей реально через цікавість. Працюючи з контрпропагандою, треба подавати не просто голий факт. Дієвіше буде вписати його в певний наратив, який людині буде знайомий. Важливо мати свій історичний наратив, важливо реагувати креативно, давати свої головні меседжі у відповідь. Не входити у російську систему координат – наше завдання сьогодні, переконана Яна Приймаченко. За інакшого сценарію ми просто програємо цю війну.