Повномасштабне вторгнення змінило звичний ритм життя кожного з нас. В моменти, коли українське суспільство переживало найболючіші миті переродження національної свідомості, кожен на місцях тихо і невтомно робив свою працю – ту, яка пришвидшує і наближає перемогу Україну. І саме в ті моменти тривоги, болю та страху втратити найрідніше очевидною стала одна річ – Україна потребує багато любові – не тільки закордонних друзів чи партнерів, а і нашої насамперед. І навіть поза зоною фронту та волонтерства – в тилу – ця любов має бути чистою та абсолютною. “Молитва стійкості: студентські записки з тилу” – проєкт студентів Школи журналістики та комунікацій УКУ. Виставка зібрала 31 візуальну історію війни та майбутньої перемоги. А доповненням до постерів стали особистісні глибокі рефлексії та переживання, думки та мрії, які студенти вмістили у формі невеликих записок та молитов. Проєкт став можливим завдяки роботі наших студентів в рамках курсів “Графічний дизайн” з Олександрою Корчевською-Цехош та “Креативне письмо” з Марією Титаренко. Ознайомитися з постерами, а також прочитати текстові рефлексії студентів за QR-кодом можна в Центрі Шептицького УКУ.
Ти тут? Прийом-прийом. Як чути мене, Боже?
У нас тут під прицілом БТР вороже.
Даєш завдання знищити? Чекаємо на знак.
Хоча вбивати, Господи, це гріх. Хіба не так?
Ти тут? Прийом-прийом. Чекаємо підмоги.
У нас тут що не мить – повітряні тривоги.
У нас тут що не день – двохсоті і трьохсоті.
Не хочеш побувати, Боже, в нашій роті?
Ти тут? Прийом-прийом. Ти бачив наше місто?
Попелу й руїнам стає у ньому тісно.
У спальних районах ніхто вже не спить.
Копають могили. Ховають своїх.
Ти тут? Прийом-прийом. Ти забереш до раю?
Я ж був у пеклі вже. Я бачив його. Знаю.
Я чув і гул ракет. Я бачив смерть дітей.
Я знаю всі відтінки радоницьких ночей.
Ти тут? Прийом-прийом. Ти залікуєш рани?
В них біль, і лють, і жах – а більш нічо немає.
Глибока пустота. По протоколу – куля.
Хоча за протоколи усі давно забули.
Ти тут? Прийом-прийом. Мовчать твої пророки.
Нехай їдуть сюди читати нам уроки.
Нехай розкажуть нам, як правильно тут жити.
Бо ми самі тут, Боже. Не знаєм що робити.
Ти тут? Прийом-прийом. Ти на чиєму боці?
У них твої знамена. Хоч в кожному їх кроці
я бачу гнів і страх. Скажи, як може бути:
воюємо ми за добро. А зла – не оминути.
Ти тут? Прийом-прийом. Мовчиш? Зв’язку немає?
Скажи хоча би нам: “Розплата їх чекає”
Скажи хоча би щось. До тебе ж я молюсь.
Чи чути мене, Боже? Чи чути мене? Плюс?
Дай мені, Боже, міцності, стійкості, щоб міг я захистити того, хто цього потребує, щоб не розколовся, не розкришився, не впав.
Мене привезли з Польщі, де пани і пані на кордоні смикали мене в різні сторони, бо моїх побратимів меншало на складах, а їх побратимів меншало на Землі.
Тоді наді мною довго молилась чорнява дівчина, коли везла звідти кудись на Харківщину. Стало моторошно, але у нас, Боже, і місія така – не дати полягти їм.
Далі освятили капелани, тож вірю, що і ти їх руками також поставив хрест на моїй броні.
Тож нехай, Боже, у моїх кишенях завжди буде вдосталь гранат, але вони ніколи не згодяться.
Нехай буду невагомим, як накидка; нехай той, кого захищатиму, буде схожий в ході на рись, буде хитрим як лисиця, а має кілька життів, як кішка. Хай по лівий бік завжди б’ється його відважне серце.
Нехай, якщо таки доведеться йому битись, удари припадають лише на мене.
Ти вже пробач, бо не гоже в Бога просити смерті, але в мене є побратими і на стороні ворогів. Так от вони нехай розсипляться, підведуть, не витримають. Бо сам кажеш, хто прийде на чужу землю, загине. Хай броня тому посприяє.
Нехай завжди буду на боці добра, а ти мені в тому, Боже, поможи!
Ти, що ловиш не кожну ракету, щоб навіть ліниві побачили злі замисли
Ти, що плачеш разом з нами над молитвами закатованих
Ти, що бачиш скам‘янілі серця, що забирають життя у найм‘якших
Ти, що стікаєш кров‘ю разом з дітьми в евакуаційних авто
Ти, що не спиш, але разом з нами втомлюєшся від тривог
Ти, що ненавидиш кожного з тих катів
Ти наказуєш вітру і морю і бджолам
Ти даєш сміливість місцевій жінці, що пече пиріжки
Ти говориш з непрошеним гостем голосом натовпу
Ти кричиш кожною мовою допоки вони зрезонують
Ти даєш сили стомленим, годуєш голодних, грієш змерзлих
Руками й серцями приймаючих міст
Сонце сходить кожного ранку
Дерева пускають глибше коріння
Квіти не бояться крижаного вітру
Ти не прощаєш того, хто краде, убиває, й нищить
Хто прийшов як злодій серед ночі
Хто зав‘язує руки і стріляє
Хто руйнує і спотворює
Хто заздрить
Хто пишається скоєним злочином
Ти знаєш кожне ім‘я
Ніщо не приховане
Ніхто не забутий
Ти, що ловиш не кожну ракету, щоб навіть ліниві побачили злі замисли
Ти, що плачеш разом з нами над молитвами закатованих
Ти, що бачиш скам‘янілі серця, що забирають життя у найм‘якших
Ти, що стікаєш кров‘ю разом з дітьми в евакуаційних авто
Ти, що не спиш, але разом з нами втомлюєшся від тривог
Ти, що ненавидиш кожного з тих катів
Ти наказуєш вітру і морю і бджолам
Ти даєш сміливість місцевій жінці, що пече пиріжки
Ти говориш з непрошеним гостем голосом натовпу
Ти кричиш кожною мовою допоки вони зрезонують
Ти даєш сили стомленим, годуєш голодних, грієш змерзлих
Руками й серцями приймаючих міст
Сонце сходить кожного ранку
Дерева пускають глибше коріння
Квіти не бояться крижаного вітру
Ти не прощаєш того, хто краде, убиває, й нищить
Хто прийшов як злодій серед ночі
Хто зав‘язує руки і стріляє
Хто руйнує і спотворює
Хто заздрить
Хто пишається скоєним злочином
Ти знаєш кожне ім‘я
Ніщо не приховане
Ніхто не забутий
Боже, чому на світі стільки зла?
Чому немає раю тут
Лиш грім, потоп і море крові?
Десь там, здавалось, він існує,
І мить майнула навіть тут.
Проте тут зараз – не колись,
Тут зараз – небо впало.
Подай же, Боже, ласку нам –
Щоб було так, як нам судилось,
Щоб було так, як нам хотілось,
Побути в мирі і добрі.
Щоби ніхто й ніде не смів
Сказати те, що недостойні
Тут бути на своїй ріллі –
Господарями щедрої землі.
Зродились ми великої години,
Так дай же, Боже, нам на мить
Того от щастя хоч зернину,
Щоби відчуть свободу й волю
Від тих, кому мішаєм жить.
Нехай же встане сонце там,
Де ще зима не відступила,
Де не ожила ще земля,
Від лютої навали зла.
Подай же, Боже, нам на милість
Твоєї витримки святої,
Щоб не забути хто ми є,
І мужньо вистоять все те,
Що інші називають першість,
Несучи смерть замість життя.
Отче Наш,
Ти, що єси на небесах, на землях, в Україні, в Маріуполі, Києві, Бучі, Львові, Одесі; в кожному серці, кожній думці, порусі, сльозі й дотику. У кожному дзвінку, повідомленню, питанню “як ти?” й відповіді “тримаюсь”.
Нехай святиться ім’я Твоє, ім’я наше, ім’я кожного захисника й захисниці, кожного волонтера і забідованої киці, що ховається від вибухів під диваном.
Нехай прийде (буде) царство твоє, зі сходу на захід – від Донецька до Львова, від півночі на південь – від Чернігіва до Херсона. Бо царство Твоє – то наша Україна.
Нехай буде воля Твоя, бо твоя ж воля усіх нас вберегти, правда?
Нехай буде воля Твоя, бо твоя воля – це наша перемога, так?
Нехай буде воля Твоя, бо твоя ж воля – це щасливі ми?
Як на небі, так і на землі.
Хліб наш насущний, дай нам сьогодні. Але мою частину – віддай в Маріуполь, віддай в Азовсталь, віддай усім голодним і втомленим.
І прости нам провини наші… прости, бо ми усе вже спокутували, обмилися кров’ю, обмились сльозами…як і ми прощаємо должникам нашим. Боже, вибач, Ти так не вчив, але ми цьогоразу ми не прощаємо. Зрозумій. І не введи нас у спокусу відчаю, сліз і зневіри, але визволи нас від лукавого. Воістину визволи наші землі від лукавого.
Амінь.
Гей-гу, гори! Чи чути вдалині мій крик?
Гей-гу, любі! Чи зустрінемось ще через рік?
Уже час обтесати рани вашими гострими кутами.
Бо як кожна птаха лине до свого гнізда,
Так кожна думка моя полинає до ваших вершин.
І як кожне зерня проростає до міці стебла,
Так кожна сила моя рівняється до вас, як старшин.
Коли світ кричить, я хочу сховатися у вашій тиші,
Коли втома тисне, я забуваю її у вашій розкутості.
Коли сонце заходить, я спішу побачити його зі схилів,
Гірських
Незайманих
Святих.
Гори, у вас так мало утоми
Гори, у вас так багато тиші
Молю, постійте такими ще трохи,
Нехай вітер нас заколише.
Кажуть, там, де кінчаються гори, – там щастя нема,
То коли тоді, скажіть мені, гори, розпочнеться наступна весна?
Вовчику сіренький, братику сивий,
Знаю. Не чулась з тобою здавна.
Зробилась дорослою, стала чужою,
І клопотів щось була сила страшна.
Але пам’ятаю, я все пам’ятаю:
Як ти у Бабусі в ліжку лежав.
Як рибу ловив ти й хвоста відморозив,
А потім з Лисицею дружби не мав.
Як Пса повернув ти у милість Ґаздині,
Своїм гострим розумом та добротою,
Як з татом у лісі були ми єдині,
Хто холод той вовчий ділив із тобою.
Як мати-вовчиця народ згодувала,
Що римлянами в світі звуться тепер.
Як я на краєчок вночі не сідала,
Аби ти бочок мені не роздер.
Як Влур – той, що з Ігорем знався,
Вовком мчався. Або як Сірко –
Козак що, як ти називався,
Тобою вночі обертався.
А знаєш, що сірий, знаєш що, милий?
З недавнього часу близьким ти нам став.
Народе мій перед лихом безсилий,
Себе в твоїй шкурі зненацька застав.
Твої часи – вовчі – прийшли в Україну,
Люті події у лютого день.
Зробивши із Бучі суцільну руїну,
Вони добивають Маріуполь тепер.
Так дивно, ми ж вовки смалені були:
Ногами кормитись змалку навчились,
Овечої шкури вовік не вдягнули,
З тобой не боялись в лісі зустрітись.
І ось ми завили вже разом з тобою,
Не місяцю в шану, а долі своїй.
Із болем у грудях та помсти жагою
Ми всіх загриземо в манері твоїй:
Всіх тих вовкулак, хто на волю вовків
Посягнутися зміг всупереч карі богів,
Ми знайдемо та розіб‘ємо,
Ми спалимо та уб‘ємо.
Вовчику, друже, а кажуть, що втім,
Вселяючи страх навколо усім,
Насправді ти не такий і страшний,
Як змальовує тебе наш розум смішний.
Скажи-но, хижий ти звіру, як нам
Бути так само страшними ворогам?
Наскільки нещадними треба зробитись,
Щоб жоден в наш бік не міг кроку ступитись?
Як перемогти так, щоб раз і назавжди,
Не лякаючись більше, що ми можемо впасти?
Витязю сірий, я знаю, ти сильний,
Ти мій народ споконвіку плекав.
Стань ти за кожним воїном миру,
Щоб той ніколи не помирав!
Боже, для чого ти придумав стільки різновидів болю? Раніше мені здавалось, що не існує гіршого болю, ніж зубний, але виявилось, що біль всередині виграє усі гран-прі. Біль всередині не зникає після таблетки ібупрофену, від нього не допомагає спазмалгон чи диклофенак. Допомагає лише час, і то, це ще такий специфічний препарат, який для того, щоб дістати – повинен відстояти чергу, подекуди завдовжки в життя.
Якщо влаштувати хіт-парад болю, фаворитами стануть біль, що ранить швидко і дуже боляче, біль, що повільно отруює тебе із середини, і трійку лідерів закриє той, що вбиває все людське в тобі геть непомітно. Ми всі неодмінно спробуємо кожен із них, але не всі будемо до цього готові. Тут не допоможе ретельна підготовка, тривожний рюкзак чи аптечка.
Я нечасто щось прошу, однак: чи можна мені менше болю у житті? Життя без болю – це точно Божа благодать, але як її здобути чи заслужити? Чи знали б ми, що таке радість, якби не існувало болю? Чи все пізнається лише на контрастах? Багато запитань та немає відповідей… Боже, куди тобі вислати цього листа, щоб він дійшов до вказаного адресата? Боюсь, що Укрпошта може провалити цю місію, яке у Тебе відділення Нової пошти?
Боже, прости мене,
що зникаю з очей твоїх.
Боже, прости траву густу мою.
Прости мені знову, що відводжу людей твоїх.
Каюсь Тобі, що манила люд зі шляху Твого.
Що осоки-мечі мої різали ноги їхні,
і линули вони до пустки моєї.
В якій до тебе звертали, та назад не звернули.
Я знаю Боже, що ти їх як пастир шукаєш.
Та не моя вина, що вони на шлях мій пристали.
Ти дав їм волю, вони користають.
Хароном я стала, тому проводжаю.
Я вдячна Тобі,
що мене не знатимуть люди.
Бо до гріхів довела.
Боже, чекаю своєї покути.
Ранкове сонце, дякую за сонну млявість. За те, що світиш, хоча й не мусиш. За ті нестерпні муки прокидання. За лагідні зізнання у коханні, які присвячуєш, ти кожен день мені.
Терпке мов ранішня кава, буденне як ранішні турботи. Ти будиш все живе, й потроху спалюєш мости між сном і днем.
Ранкове сонце, прошу, зачекай. Спини хвилину, дай ще подрімати!
***
Обіднє сонце, дякую за ту бадьорість, яка ошпарює зі всіх боків. Ти летиш у даль, як вільний дикий кінь. Невблаганно тягнучи за собою увесь світ.
- Чого спішиш? Тебе вже зачекались? Десь там в Америці, чи в Мексиці, у Чилі?
Прошу тебе обіднє сонце, не бронзовій, не йди гуляти в ту частину світу!
***
Вечірнє сонце, дякую за спокій. Кружляєш монотонним вальсом жовті, червоні, оранжеві та фіолетові барви.
Я мучусь, бо знаю, що скоро будемо прощатись. Чому ти знову маєш йти?
Благаю сонце, не покидай на довго. Вернись, і принеси чудову звістку. Про чари Морфея, які розвіюються, кожен раз коли приходиш ти.
Моє ти сонце, світи та не згасай. Бо поки ти живе, мені ще дужче хочеться тебе не змарнувати!
Вітер!
Вітре, ти друг мені, чи ворог?
Ти врятуєш мене, якшо шо?
Ти дозволиш мені оступитись,
коли принесеш новий виклик мені?
Вітре, ти дивний трохи.
Одночасно ти вітер надії.
Але погані новини також від тебе.
Не знаю, вітре.
Ти друг, чи ворог мені?
Я вийшов надвір.
Якось солодко так.
Ти обвіюєш моє обличчя.
Спокій довкола – спокійно.
Шепіт…
Шепоче погані новини.
Не знаю, вітре.
Ти друг, чи ворог мені?
Я вірю, що ти про надію.
Про віру, надію, любов.
Любов переможе.
Твій шепіт лякає – це правда.
Надія проте незгасенна.
Незгасенна і віра моя.
Чекаю від тебе я звістки.
Доброї звістки. Мерщій.
Татку, татусю, чи чуєш ти мене?
Я в животику, ось тут, зовсім поруч…
Ще трішки і буду грати з тобою у футбол.
Їздитиму на велосипеді, а згодом і на твоїй машині.
Ти ж мене навчиш, правда?
Ти навчиш мене всього, чого вмієш?
Обіцяю, я буду старанним учнем.
Я буду гарним сином.
Любитиму тебе й матусю.
Знаєш, а я вже навіть зараз вас дуже сильно люблю.
Татусю, ви такі добрі та чуйні.
Думаю, ви будете найкращими батьками. Моїми батьками…
До речі, а ви вже придумали для мене ім’я?
Може, назвете Богданом?
Ви ж так довго на мене чекали.
Або Любомиром – той що любить мир.
Тааа, назвіть краще Любомиром!
Бо знаєш, я так хочу народитись під мирним небом, щоб звуки сирен більше не перебивали мій сон.
Хочу їсти свіжий хліб і запивати його молоком.
Хочу бігати по калюжках босоніж.
Гратися з юрбою дітей…
Я не хочу сидіти в підвалах.
Не хочу! Не хочу! Не хочу!
Татку, татусю, чи чуєш ти мене?
Я в животику, ось тут зовсім поруч.
Я лягаю спатки. Помолись за мене
