Григорій Пристай: «”Ланцюжки” працюють, ти — одне з кілець, тому буде перемога!»

|
|
Григорій Пристай: «”Ланцюжки” працюють, ти — одне з кілець, тому буде перемога!»

Периметр війни обмежений не лише територіально, насамперед — це межа людяності. Доки воїни маркують її набоями, волонтери та усі небайдужі — справами. Великі зміни є сумою маленьких вчинків, тому щоденні зусилля тилу допомагають маневрувати українським військовим і роблять Україну ближчою до перемоги. Звитяга живе не у фільмах, а серед звичайних українців. Проєкт Українського католицького університету «Малі історії великої війни» розповідає про таких людей та їхні самовіддані вчинки в умовах війни. 

Наш герой  Григорій Пристай, до повномасштабної війни очолював іконописну майстерню святого Антонія у Львові, а тепер перевозить медичне обладнання зі Львова до Києва, допомагає військовим. За сорок з гаком років він жодного разу не приїжджав гостювати у столиці. Парадоксально, чи  цілком у дусі українців, Григорій прямував до Києва лише на революції чи, як зараз, на війну.

Війна змістила акценти, промаркувавши матеріальне як другорядне, а прагнення допомогти —  як важливе. Григорій повторює, що українці переможуть. Його віра щира, як і захоплення українськими військовими. Хоча чоловік звикло говорить про свою діяльність, він насправді щоразу ризикує, прямуючи під обстрілами до Києва. Мотивація у Григорія проста:  «…Там наші хлопці вмирають, і хтось мусить зробити це». І Григорій не вагаючись робить.

— Як змінились ваші плани від початку війни? Що було дотепер і вже опісля?

— Донині було очікування і все ж невіра, що таке може статися. Всі усвідомлювали — цей нарив коли-небудь прорве. У час таких потрясінь, як в попередні революції, потрібно працювати, робити, що можеш. Виховання таке, за Україну треба «рвати» в прямому значенні. Хтось «рве» військових, але ти не військовий, тому в будь-якій царині варто допомагати. Ми з хлопцями від початку, як інші, робили все можливе, і надалі продовжуємо.

— Які були перші думки з початком війни? Чим думали допомогти?

— Найперше — хаос. Потім людина більш-менш заспокоюється і думає. Наприклад, знайомі за кордоном писали, щоб я передавав свої ікони для аукціону. Фізично це неможливо, тому я створив інтернет-сторінку з фотографіями кількох ікон. Їх можна оплатити зараз, а всі кошти підуть на потреби армії чи переселенців. Після перемоги ми надішлемо ікони. Поки це не дуже функціонує. Вебдизайнер казав, що поширюється переважно Україною. Не знаю скільки з мене користі, якби взяв до рук зброю, але так значно більше.

Ще ми возили людей із залізничного вокзалу. Я зробив плакати з адресами районних рад, де приймають біженців, та сайт з розкладом маршруток. Коли ми встановлювали їх, люди підходили, читали і вже не запитували волонтерів.

Григорій Пристай, волонтер

— Який вигляд має ваша волонтерська діяльність зараз? 

— Повідомили, що треба відвезти військовим на передову дорогі медикаменти. Чесно скажу — страшно. З іншого боку, там наші хлопці вмирають, і хтось мусить зробити це.

— Якою була перша поїздка? 

— Як кажуть, «Не бояться тільки дурні й покійники». Був момент у Києві, вийшли біля Софіївської площі, жодної душі, де-не-де військові. Чути залпи, стріляє артилерія. Геть страшно, коли лягаєш спати в комендантську годину, а друзі надсилають повідомлення, що з 4 до 7 ранку столицю бомбардуватимуть.

Водночас є дух піднесення. Коли бачишся з воїнами, передаєш їм тепловізори, кошти, медикаменти — вони усі дякують. Розумієш, що «ланцюжки» працюють, ти — одне з кілець у цьому «ланцюжку» — через це буде перемога! Дивишся, як наші хлопці на передовій тримаються, і це неймовірно.

Я не бачив окупантів, і не хочу їх бачити. Наші військові мають мегакрутий вигляд, наче з фільмів. Помітно спокій та впевненість. Це переконує мене, що все буде добре. Люди готові стояти до перемоги та продовжувати боротьбу.

— Як змінився Київ? 

— Важко сказати, я не киянин. На жаль, завжди приїжджаю до Києва то на революції, то, як тепер, під час військових дій. Треба буде колись просто завітати. Я  об’їздив весь світ, але Україною не дуже подорожував. Як змінилась столиця — не відповім. Було як в грі «Need for speed»: вибираєш собі місто і прямуєш пустими вулицями. Три смуги дороги, жодної душі, тільки час від часу сирена та вибухи. Я говорив з киянами, які залишились в місті, вони спокійні. Немає іншого варіанту — лише перемога. 

— Чи думали виїжджати за кордон? 

— Ні, ніколи. Це принципово. Мене запитували і в мирний час, пропонували емігрувати для навчання, подорожей, досвіду. Замолоду я мав нагоду пожити пів року у Варшаві. Для мене це було тяжко. Коли перетинаєш кордон, серце розривається.

— Про що міркуєте останнім часом? Які думки вас тривожать?

— Я розумію, буде перемога, а потім гори роботи на Сході: треба все відбудовувати. Обдумую нові проєкти, це плани на майбутнє після перемоги.

Початок війни трохи дистанційований від моменту, коли це торкається тебе, знайомих або родини. Як переживаєш за друзів, розумієш, що з ними може щось статися, тоді з’являється  гнів.

— Чи змінились ваші плани через війну?

— Напевно у кожного плани змінюються. Усвідомлюєш, що речі на яких акцентувався раніше, вони ніщо. Навіть у ці дні гроші просто папірці. Мене з-за кордону запитують чи нам передати гроші, та що з ними зараз робити?! Я прошу купувати й передавати бронежилети, каски — вони мають реальну вагу. Це особливо відчутно у Києві: маєш гроші, й нічого з ними не зробиш. Зараз теж саме з планами, коли не знаєш, чи доживеш до ранку — вони ніщо. 

На передовій хлопці вечеряли, жартували й, найважливіше, молились. Я раніше не розумів, для чого в дитинстві ми з мамою ходили до могили молитися. Тепер розумію.

— Як змінилось оточення? Серед рідних та друзів хтось не підтримував українську позицію?

— У мене є родичі в Тюмені. Татова сестра з ними спілкується. Я не маю ненависті щодо конкретної людини, але коли вони кажуть, що «очень переживают», то, вибачте, мені від цього ні тепло, ні холодно.

— Що найперше хочете зробити, як закінчиться війна в Україні? 

— На риболовлю поїхати, напевно (усміхається).

Розмовляли Наталя Стареправо, Петро Дідула