Зовсім нещодавно у Турині завершився 66-ий пісенний конкурс Євробачення. Передбачаю, що цього року багато хто із нас переглядав конкурс уже із зовсім іншими думками та хвилюваннями, аніж минулоріч, однак усі ми отримали унікальну можливість стати свідками третьої перемоги України на цьому конкурсі. Починаючи із 2003 року пісенний конкурс Євробачення щобільше ставав частиною української культурної історії та предметом багатьох розмов і дискусій серед українців.
Здається, що за ці 19 років участі у конкурсі ми мали змогу простежити чітку зміну відображення нашої держави на Євробаченні. Втім таку зміну можна віднаходити і у інших країнах-учасницях змагання. Через що, на мій погляд, конкурс є (не)очікуваною плафтормою, яка виявляє велику кількість патернів, що стосуються як культури, так і соціально-політичної складової конкретної держави. У цьому аналізі я прагну віднайти такі червоні нитки, а заодно довести, що Євробачення не може бути відокремленим від політичної та соціальної складової.
Для цього, щоб це проаналізувати, необхідно у першу чергу зрозуміти умови в яких створився сам конкурс. На момент заснування Євробачення у 1955 році основним меседжем події стало об`єднання країн після Другої світової війни. Благородна мета – об`єднатись після років виснажень завдяки музиці, як не крути, не може вважатись аполітичним моментом, адже по факту така мета у задумі сформульована через конкретні політичні наслідки. Також починаючи із першого конкурсу – у 1956 році, кожен учасник представляє свою країну, несучи її прапор, що робить його посланцем своєї держави. Тому навіть на організаційному рівні присутність прапорів країн-учасниць, формулювання ведучих, що країна “X” отримує “Y” кількість балів уже на асоціативному рівні може зводити до екстрапулювання успішності виступу до успішності держави, щонайменше у культурному сегменті. Я не раз стикався із аргументацією, що якась країна є загалом цікавою та сильною у музичному спектрі на основі її представлень на конкурсі. Часто такі коментарі залишають фанати і у коментарях під відео на YouTube (і мушу зізнатись, що я часто впадав у пастку підтверджувального упередження, коли віднаходив ту невелику частку коментарів, які підкреслювали і мої уподобання).
Тож навіть регламент конкурсу, що був добре витесаний роками кризового досвіду не може повністю зупинити людський асоціативний рівень, який буде порівнювати країн-учасниць між собою та впливати на їхній рівень публічної дипломатії.
Коли ж ми відійдемо від організаційного до суто зовнішнього поля цього конкурсу, то предметів для дослідження стане в рази більше, адже майже кожна держава, що показала себе на конкурсі, має свою унікальну історію участі. Від 1956 і аж до 2022 року на території Європи відбувалось чимало революцій, змін режимів, поколінь, воєн, утворень нових держав. Усі ці соціальні потрясіння логічним чином впливали і на конкурс, оскільки музика є частиною творчості, а творчість є одним із інструментів комунікації під час такого потрясіння (або ж маніпуляцій).
Серед яскравих прикладів:
- дискваліфікована заявка Грузії на конкурс у 2009 році, що відбувався тоді у москві з піснею “We Don`t Wanna Put In” (результат російсько-грузинської війни у 2008)
- демонстрація прапору Нагірного Карабаху учасницею із Вірменії у 2016 році (для провокування Азербайджану)
- спроба російською делегацією відправити на конкурс в 2017 році, до Києва, Юлію Самойлову, дівчину з інвалідністю, що незаконно відвідувала Крим після 2014 року
- провокація під час виступу Великобританії у 2018. Чоловік вистрибнув на сцену, вирвав мікрофон у солістки та вигукнув: “Nazis of the UK media, we demand freedom.”
- демонстрація прапору Палестини під час конкурсу в Ізраїлі у 2019 році (за 2 тижні до конкурсу Палестина вкотре здійснила ракетні обстріли по Ізраїлю)
- спроба делегації Білорусії відправити на конкурс у 2021 році пісню “Галасы ЗМеста – Я научу тебя плесать под дудочку” (маніпуляція з боку самопроголошеної влади)
Окремим пунктом слід також виділити процес голосування країн-учасниць у фіналі конкурсу, де доволі часто ми можемо спостерігати традицію “сусідського” голосування. Наприклад, Кіпр станом на сьогодні був учасником конкурсу 31 раз. Із цього числа 26 разів Кіпр віддавав свій максимальний бал Греції. Схожа поведінка була у стосунках Азербайджан-росія, а до 2014 року у трійку максимальних балів від України часто потрапляла росія також. Крім цього до Швеції також мають традицію надходити максимальні оцінки від Норвегії або Фінляндії.
Досвід Євробачення 2022 року став окремим унікальним випадком, який символічно нагадує мені мету створення конкурсу у 1956 році. Кожна країна-учасниця віддає високі бали Україні, регламентуючи цим не лише успішний виступ, але, на мій погляд, також і позицію підтримки до нашої держави. Зі сцени майорять синьо-жовті прапори, а також звучить заклик до порятунку Азовсталі. Ще минулого року ця ситуація видалась би неможливою, як і через непрогнозування вторгнення росії, так і меншою мірою через строгий регламент конкурсу. Однак сьогодні ми стали свідками нового вияву цінностей конкурсу, і це циклічно може нагадувати ті умови об`єднання Європи після Другої світової війни.
Втім, важливим у цій темі є також розуміння, що досвід участі в Євробачення ми сприймаємо у першу чергу із оптики українського контексту, яка зараз зосереджена на ідеї нашої перемоги. Цього року наші цінності мають свій характер, який може відрізнятись від частини європейської аудиторії конкурсу. Так є значна аудиторія, що підтримує та вболіває за нашу державу. Та варто розуміти, що частина аудиторії конкурсу може для себе легко відмежовувати поняття пісенного конкурсу та політики. Я підозрюю таку легкість розрізнення у тому, що частина країн Центральної Європи не переживала катастроф із моменту Другої світової війни. Їх стиль мислення дозволяє легше абстраговуватись, адже він перебуває у тривалій безпеці, не потребує застосовування навиків швидкого мислення та виживання. Натомість наше сприйняття є зовсім іншим,сьогодні ми потребуємо якомога більше говорити про свою державу, про війну, про свою культуру, про людей, які жертвують собою. Для цього ми прагнемо застосовувати усі можливі майданчики. Важко уявити нашу участь в цьому році без жодної згадки про події, які ми зараз переживаємо, хоч цього вимагав би аполітичний протокол конкурсу. Як наслідок, засади людської моралі в умовах небезпеки підважують ті правила, що були складені у безпеці.
Підсумовуючи роздуми, що я навів, зазначу – пісенний конкурс Євробачення все таки є активним місцем соціально-політичної тематики. Політика є, вона практично завжди проникає, адже героями цієї історії є насамперед люди (які за Арістотелем є політичними особами, конкретно у сфері policy). Можливо конкурс зміг би досягнути максимальної відстороненості за участі лише країн Центральної Європи, які перебувають у тривалій стабільності, однак маємо набагато більшу кількість країн-учасниць із різних частин світу. Кожна із цих держав перебувала чи перебуває досі на різному етапі розвитку і говорить про те, що її турбує, задіюючи різні інструменти впливу. Фінальною моєю пропозицією є заохочення до перегляду пісенного конкурсу одночасно зі списком важливих зовнішніх подій, що відбувались у країнах-учасницях за поточний рік. На основі такого спостереження зрозомулішою стає логіка поведінки конкурсантів, позаяк конкурс є хорошою платформою такого унаочнення. Цьогорічне Євробачення стало також утопією в плані того, що світ може добре обходитись і без російської участі.
Автор: Тарас Курилко, студент ШЖК УКУ