Війна оголила кожного із нас. У когось забрала все, але залишила велике серце, когось погнала з дому, витягши назовні лише ницість. Але для більшості людей вона стала стимулом для відкриття себе справжнього. Все, що раніше ховалося за штучною зайнятістю, за соціальними ролями і надуманими характерами, зараз проявилося з повною силою.
Для харків’янина Олега Галайдича, 31-річного біофізика, який займався дослідженнями периферійного болю та працював у Київському інституті фізіології, одна ніч на паркінгу змінила все. Зараз він у Львові. Знімає документальний фільм і вірить, що зможе повернутися до занять наукою.
Це інтерв’ю проведене в рамках проєкт Українського католицького університету «Малі історії великої війни». Проєкт має на меті познайомити світ із сотнями людських доль, яких війна зробила сильнішими. Втративши все, вони зросли у вірі і здобули себе справжніх. Ніхто із них не марвелівський супергерой. Вони звичайні українці. Таких мільйони. Вони не застигли в очікуванні перемоги, не піддалися паніці і не опустили руки. Вони просто роблять те, що можуть. Тут і зараз. Щоб потім разом з усім світом святкувати перемогу добра над злом.
— Олеже, як виглядав ваш перший день війни? Що ви відчували?
— Зранку мене розбудив сусід, з яким ми разом винаймали квартиру. Я не зрозумів від початку, що саме відбувається. Всі більш-менш знали, що ймовірність війни є. Місто готувалось, воно «витало» в повітрі. Дуже багато повідомлень було з медіа, від Сполучених Штатів Америки. Але все одно зранку 24 лютого був момент шоку. Трішки оговтавшись, я швидко зібрав речі, й першою ідеєю було перебігти з лівого берега [Дніпра] на правий, тому що на правому березі всі адміністративні будівлі й там більшість тих людей, з ким би я хотів залишитись в разі небезпеки.
Ви будете здивовані, але я жодного вибуху не чув. Першу ніч війни ми провели в підвалі на паркінгу, і зрозуміли, що варто їхати з міста. Але я дуже багато наслухався про війну. Мої батьки жили у Харкові й довго були в підвалі, тому я прекрасно знаю, як це. Вони тільки нещодавно доїхали до Львова.
Як я пережив? Ну, ще не пережив. Ще досі дуже багато думок в голові: «Що робити далі? Наскільки це затягнеться? Де жити? Де працювати?». Бо університет, в якому я працюю – в Києві, в самому центрі, в урядовому кварталі. А працювати зараз немає можливості, й місць з такою специфікою роботи в Україні дуже мало. Потрібно якось перелаштуватись, знайти своє місце. Подивимося, як воно розвивається, скільки буде тривати.
— Як ви опинилися у театрі Леся Курбаса?
— Я – науковець, але моє хобі – документальне кіно. Якраз перед війною ми з другом займалися у майстерні документального кіно Сергія Бойковського. Вже, коли ми опинилися у Львові, треба було знайти своє місце. Я став на військовий облік, але розумів, що моя черга на мобілізацію буде не скоро. А знайти місце, де себе прилаштувати було доволі складно. Я був у місці, де змішували «Львівські смузі» [коктейлі Молотова], але там було достатньо волонтерів, ходив здавати кров, але і там вже не був потрібен. Можна було плести маскувальні сітки чи розвантажувати фури з допомогою з Польщі. Але хотілось займатись тим, що я вмію. І ми згадали про документалістику, щоб зафільмувати, те, що відбувається для історії. Я знайшов якусь знімальну апаратуру, з більш-менш нормальним звуком і зображенням. Мій друг підкинув ідею фільму. І зараз я знімаю про те, як працівники театру зреагували на війну, як вони облаштували прихистки, де проживають біженці, де збирають гуманітарну допомогу. Знімаю в трьох театрах: тут в театрі Леся Курбаса, в театрах Лесі Українки та Марії Заньковецької. У кожного з них є своя специфіка, що дуже цікаво.
— Розкажіть більше про цей ваш проєкт?
— Спочатку я спробував передати атмосферу, яка зараз панує в театрах. У одному театрі спеціалізуються на переселенцях. Інший театр, скажімо Марії Заньковецької, взявся за гуманітарну допомогу, плетіння сіток. У театрі Лесі Українки взагалі окрема молодіжна тусовка, яка готує їжу, розвозить її на вокзали, на черги в військкоматах тощо. Також там є невеличкий тимчасовий прихисток для людей.
Зараз я намагаюся наблизитися до людей, волонтерів, обрати головних героїв. І власне тут все стає цікавіше. Чесно, не знаю, яким буде хронометраж – буде короткий метр чи довгий. Думаю, час покаже. Буквально пару годин тому одна моя подруга, запропонувала податись на грант. Я ще навіть не можу сказати, від якої фундації, але грант направлений на допомогу молодим людям, які роблять фільми. І це був би приємний поштовх до розвитку цього проєкту і фінансовий, і організаційний. А поки що це виключно власна ініціатива.
— Якими були ваші плани до початку війни?
— Моє життя складалося з двох важливих речей: це дослідницька діяльність та документалістика. Наукою, фізикою, біологією я займаюся впродовж всього дорослого життя: навчання, потім аспірантура в Нідерландах і повернення в Україну, щоб працювати тут. Поза роботою я проходив операторські курси й курси режисури документального кіно. Коли почалась війна, це була середина тижня, ми проходили майстер-клас з документального кіно. Є така школа IndiLab, яку спонсорує посольство Сполучених Штатів Америки. Кожен рік набирають близько 10 документальних проєктів. І в нас з подругою була ідея знімати документальний короткий метр про людей, які співають в метро: вуличні музиканти, співаки. Такий дуже цікавий феномен, який є майже у кожному місті, де є підземка. Ми хотіли дослідити його і зробити про це поетичне есе.
Я взяв відпустку від роботи на тиждень і повністю занурився в документалістику. Якраз у тиждень перед війною у нас було 2 чи 3 майстер-класи, де нас вчили, як думати структурою фільму. Це було надзвичайно цікаво. Останній день був присвячений запису звуку, різним видам мікрофонів і т.д. А вночі все розпочалось. На жаль, майстер-клас закінчився для нас раптово, і почалась зовсім інша реальність, яка досі десь межує з фантастикою.
Ми не знали, які росіяни, ми не знали, які ми. Я думаю, багато з нас здивувались тому, які міцні наші Збройні Сили, як зреагувала вся Україна, як вона згуртувалася.
— Чи маєте знайомих з Росії? Чи підтримуєте з кимось з них контакт?
— Так. До 2014 року я навчався в московському фізико-технічному інституті (МФТІ). При цьому інституті було київське відділення. Туди на навчання щорічно відбирали 35 студентів, які добре показали себе на олімпіадах з фізики і з математики. Адже МФТІ – один з найсильніших інститутів фізики і математики на пострадянському просторі. У мене залишилось багато друзів з інституту. Але вже після Майдану їх стало менше. Є троє, з якими я найбільше спілкуюся. Один з них в Нідерландах, в тому самому місті, де я перебував на аспірантурі. Інший перекваліфікувався на економіста і зараз працює доцентом [associate professor] в Гонконзі. Третій став філософом, зараз закінчує писати дисертацію в Німеччині, місто Вупперталь. З ними я підтримую звʼязок. Вони проти війни, і ведуть активну інформаційну кампанію у своїх соцмережах.
— Як змінилось особисто ваше ставлення до росіян? Чи відчуваєте страх, ненависть?
— Спочатку був страх, багато злості й ненависті. Але зараз якось все змінилося. Я намагаюсь не дивитись усі ці відео з тілами, трупами росіян. Можливо, когось це і підбадьорює, але в мене психіка працює так, що я дуже не хочу цього бачити. Зараз я стаю більш цинічним і сприймаю росіян, як ворога, якого треба ліквідувати. Дуже багато людей там обдурені. Вони перебувають під впливом пропаганди. Дуже багато знайомих звертаються зі словами вибачення, що їм там соромно. Мені вже начхати на це. Я розумію, що вони нічого не можуть зробити. Але рівень загрози настільки змінив наше життя, що всі ці вибачення, «сорі», мені байдужі.
— Які думки вас зараз не відпускають? На які питання ви досі не маєте відповіді?
— Як довго це протриває? Чи витримаємо ми? Чи буде з Харковом те саме, що сталося з Алеппо? Чи потрібно буде перелаштувати все своє життя? Шукати іншу роботу? Чи зможу я займатись наукою? Чи зможу я повернутись у своє місто? Чи перетвориться воно на той самий розбомблений Берлін, скажімо, чи Дрезден? Мабуть, всі думки про майбутнє, як зміниться життя, як його влаштувати, про те, що воно буде, скоріш за все, не таким, як було. Думок дуже багато. І водночас ти думаєш, як ти конкретно можеш бути корисним, що робити зараз. Дуже багато думок.
— Як перспективний науковець, чи думали ви про переїзд на Захід?
— Ну, по-перше, мене не випустять, мені 31 рік. А, по-друге, я б і не їхав. Я хотів бути тут, і я ще жодного разу не пожалкував, що зробив цей вибір – повернувся з Нідерландів, де можна було спокійно жити й продовжувати йти по карʼєрних сходинках науковця. Але все життя, все, що мене хвилює насправді, знаходиться тут, і я був би радий теж залишитись тут.
— Що за останні 10 днів ви довідалися про країну в якій народилися, про своїх родичів? Якою ви бачите перспективу України?
— Я переконаний оптиміст. Мені здається, коли ми вистоїмо, коли ми переможемо, то нас чекатимуть цікаві дні. Мене вразила згуртованість, вразило, як російськомовні, проросійськи налаштовані люди, усвідомили, що це наша країна, і ми усі – єдині. Ми зрозуміли, що потрібно діяти, не ховати голову в пісок, а якось допомагати. Неймовірно, що це відбувається. І військовий рух, і черги в військкоматах. Коли ми витримаємо, думаю, в нас буде цікаве майбутнє.
— Яким ви бачите це майбутнє?
— Я дуже сподіваюсь, що Росія стане занадто слабкою, що вона колапсує і економічно, і політично. А наша справа – відбудувати наші міста. Які перспективи? Розвиватись, тільки вперед. Ми всі розуміємо ціну миру і всім би нам хотілось будувати нормальну країну. Більш конкретно зараз важко сказати. Я можу сказати про себе. Хочу направити усі сили у сферу науки, освіти й кіно, тому що це дуже важлива для мене частина життя.
— За чим у вас є ностальгія і ви розумієте, що це вже не повернути?
— Мені складно сказати, тому що я не був в Харкові саме під час руйнувань. Все, що я знаю, сприймається через екран телефону, який створює ефект паралельної реальності. Часом я сам себе мушу «вщипнути», щоб перевірити, що це насправді. Розумію, що нам знадобляться роки і величезна фінансова допомога, щоб все відновити. У Харкові я прожив свої перші 18 років. Київ став рідним на останні 2 роки. Мені дуже хочеться повернутися на Лівобережжя, де лежить вся моя апаратура для фільмування. Хочеться повернутися в інститут, особливо у віварій, де живуть тваринки. На жаль, ми проводили досліди на тваринах. Зараз там залишився тільки Андрій, який підтримує їх. Є проблеми з доставкою корму для них, адже ніхто не хоче везти його для якихось там щурів та мишок. Ностальгія, ностальгія за нормальним життям.
— А чого бракує зараз?
— Я не можу скаржитися. Мені є, де жити. Добрі люди поселили. Продовжую займатися улюбленою справою. Але бракує того життя, яке було.
— Що хочеться зробити найпершим, коли закінчиться війна?
— Не знаю, ще не придумав. Перші п’ять днів було сильне бажання побритися. Дуже банально, такі прості речі.
— Як думаєте, до яких обставин попереднього життя після перемоги ми не повернемося?
— Я сподіваюсь, дуже сподіваюсь, що ми подолаємо ілюзії щодо нашого сусіда Росії. Важко було серйозно сприймати слова про те, що росіяни – це нові нацисти, що путін – новий гітлер. А зараз ти розумієш, що насправді так і є. Гуманітарні кризи, обстріли жилих районів. Стає очевидним, що вони не дотримуються моралі. Її немає. Вони за будь-яку ціну хочуть захопити Україну. Тільки лайки приходять в голову, щоб схарактеризувати путіна. Це звихнена ненормальна людина.
Ми зможемо відновити будівлі, але ніколи не повернемо людей. Ще були думки про те, що люди, які пройшли війну, стають іншими. В них є такий «внутрішній стрижень», і вони далі по життю менше вагаються, живуть повним життям кожен день. З іншого боку, ми з друзями раніше говорили, що «сірі будні – як це погано». Зараз ми розуміємо, що сірі будні – це класно.
І все-таки я повертаюсь до думок про Андрія Тарковського, який казав про своїх попередників, в яких він вчився, Олександра Довженка: це люди, які пройшли війну, в них був внутрішній стрижень, в них пропадала інфантильність, вони знали, для чого живуть і що хочуть зробити за своє життя.
— У вас зʼявився цей стрижень?
— Не знаю, важко сказати. Можливо, це ще формується. Ми ж не знаємо, що нас чекає попереду, і як ще будуть випробування.
Розмовляла Наталя Стареправо, студентка ШЖК УКУ