Ціна свободи — людські життя. За нею стоїть історична тяглість та національна пам’ять. «Малі історії великої війни» — проєкт Українського католицького університету, що об’єднав історії українців та їхнє місце в умовах повномасштабної війни.
Наші герої прагнуть безпеки для своїх дітей, тому лишаючи під обстрілами домівки, прямують хто куди. Однаково їхня зона комфорту межі власної країни. Це резонує і в історії Юлії Аванесової.
У мирний час Юлія була редакторкою-коректоркою. Її сім’я жила на північному кордоні Харкова, місто обстрілювали реактивними системами залпового вогню. У сум’ятті довелось покинути все, а мирне життя вмістити до наплічників. Дорога Юлії тривала чотири з половиною дні. Шлях до Львова окреслили різні міста, люди, автівки. Зараз з дітьми та двома котами вона перебуває за сотні кілометрів від дому.
Коли стало зрозуміло, що не можете це терпіти, і потрібне безпечне місце?
Ми прокинулись о п’ятій ранку від гучної канонади. Я одразу зрозуміла, що це війна. Ми були зібрані, але оскільки не мали автівки, намагалися шукати щось інше. Коли виїжджали в п’ятницю, евакуаційних потягів ще не було.
Ми пробули вдома весь четвер. Це дуже страшно. Як у фільмах. Ми не спускалися в підвал, тому що там брудно, темно, діти втомляться. Краще спускатися туди на ніч, бо, за фільмами та книгами, зазвичай стріляють вночі (усміхається) , щоб налякати населення, або завдати втрат по місту. Але вночі стріляли вже менше, був туман. За ті дві доби я спала три з половиною години, тому що переживала.
Наступного ранку казали, що вивозять людей, але на наш кінець ніхто не приїде — в нас було найнебезпечніше. Ми змогли виїхати до моєї подруги, яка живе в центрі Харкова — у неї кращий підвал (усміхається).
Вночі нас вивозили маршруткою — дітей з жінками. У темряві, в тиші ми дісталися Дніпра. У знайомих заночували. Потім продовжили наш шлях.
За чим зараз найбільше сумуєте?
(починає плакати) Я залишила рідну людину там. Він військовий. Він захищає місто (ридає).
Взагалі, я хочу додому. Ми всі хочемо додому. Хоча розуміємо, що там зруйновано все. Вчора повністю розбомбили наш двір. Місто зруйноване, бо ми бачимо фотографії, чуємо, що кажуть знайомі, але я хочу назад.
Я вірю, що ми повернемося, тому що це наша країна. Нам більше нема куди відступати — тільки бути там.
За кого найбільше боїтеся?
Зараз, тут, ми в безпеці. Я боюся за чоловіка. Коли ми їхали, дуже боялася за дітей. Це такий невимовний тваринний страх за своїх дітей, який кожна мати може зрозуміти.
Нам вистачило двох днів, щоб ми з дітьми лякалися будь-якого гучного звуку. Я вслухаюся до того, що летить. Здається, ось-ось впаде — це і є травми війни. Шоковий стан вже проходить, але навіть ми, які були два дні під тими «смерчами», «градами», вже травмовані.
Як ваші діти оцінюють все те, що відбувається в країні?
Старший у мене дорослий, йому сімнадцять, він розуміє, що відбувається. Молодшій дитині сім, і мені доводиться пояснювати, що є війна, на нас напали загарбники й ми тимчасово переїхали, щоб почекати, коли наше місто звільнять.
Які запитання найчастіше виникають у дітей?
У молодшої: «Коли ми повернемося додому?». Старший питає, що будемо робити далі. Я відповідаю, що ми повернемось додому (усміхається) щойно буде перемога. Старшому кажу, що ми однаково повернемось, не важливо звідки.
Якщо у вас є родичі в росії — як вони реагують на цю ситуацію?
У мене в росії немає родичів. Є подруга в Молдові. Судячи з усього, в них «російське» телебачення. На початку війни вона запитала, як я. Почала розповідати, а подруга: «Хіба у вас не бомблять військові об’єкти?». Я заперечила, писала, все що відчуваю, надсилала фотографії. Теж саме поширюю в соцмережах. Коли хоча б одна людина це побачить, і розповість іншій — у світі буде краще.
У росії є два типи людей: ті, хто знають, що в нас війна, але мовчать. Другий: вірять телебаченню і підтримують повністю війну. Вони можуть називати її як завгодно, але це війна та знищення українців.
Як почуваєтесь сьогодні, після більше, як тижня [повномасштабної] війни?
У мене минув шок. Тепер багато організаційних питань, як можемо допомогти, що буде з дітьми. Вони принишкли. Діти стали тихими, переживають. Хочеться з’ясувати, як житимемо в таких умовах (зітхає), тому що дітям потрібна стабільність.
Як намагаєтесь відволіктися?
Я не відволікаюся, не відволікаюся. Аби бути корисною, намагаюсь хоч щось робити. Перекладаю дайджести, новини іншими мовами, щоб люди в інших країнах могли розповсюджувати їх у соцмережах.
Які були плани до початку війни, і що ви збираєтесь робити, коли Україна переможе?
Я хотіла, щоб син закінчив школу, він випускник цьогоріч, вступив до вишу, а потім ми б поїхали у відпустку.
Зараз у мене плани повернутися і обійняти всіх, кого люблю і хто залишився там, або розкиданий вже містами України й за кордоном (плаче).
Ми їхали до Львова тому що, мені здається, тут безпечно. Нас прихистила дівчина з мого куреня. Вона дозволила жити у своїй квартирі. Ми дуже вдячні за це, вдячні кожній родині, яка нас приймала на довгому шляху до цього міста. Тут добре, але хочемо додому.
Зараз багато матерів з дітьми виїжджають до Польщі. Чи бачите для себе цей шлях?
Я не хочу. Поїхала моя подруга і кума ймовірніше поїде до родичів за кордон, але всі хочуть повернутися. Розумію, чому вони виїжджають. Виїжджають ті, хто не виїхав із Харкова в перші дні. Вони жили в підвалах, не мали змоги навіть вийти. Їх обстрілювали.
Жодна з цих матерів з дітьми не сказала, що їде туди отримати пільги. Кожна з них щось робить. Якщо немає онлайн-роботи, то вони зв’язалися з нашими волонтерами: завантажують допомогу для армії або вимушено переселених осіб тут, в Україні.
І жодна не хотіла (плаче) відвезти дітей назавжди. Кожна каже, що хоче повернутися навіть як домівки не буде, що відбудуємо все, але будемо вдома.
У Харкові, про який говорять, що це російськомовне місто, і що там мали б зустрічати росіян — неправда. Ніхто їх там не чекав і не чекає. Кожен каже: «Слава Україні! Героям Слава!»
Це не можливо, щоб один народ на інший нападав. Тому я вважаю, що ми переможемо, і всі повернуться!
Розмовляла Наталя Стареправо, студентка ШЖК УКУ
Дивіться також: Ірина Голубєва: «Кожен з нас зараз має робити все, що він може, тільки трішки більше»
Наталя Рибка-Пархоменко: «Ми обовʼязково заспіваємо, коли ми переможемо»
Уляна Данилюк: «Якщо, окрім Бога, люди можуть щось зробити, то вже час це робити»
Григорій Пристай: «”Ланцюжки” працюють, ти — одне з кілець, тому буде перемога!»
Харків’янин Наріман: «Я почав більше любити український народ, українську згуртованість»
«Таким є щоденне життя нашої Церкви, коли священник, Церква є поряд зі своїми людьми»
«У кожному серці має пробуджуватися людяність і тоді перемога прийде швидше», – сестра Бернадетта
«Увесь світ говорить про Україну: зараз це бренд, який маємо підтримувати», — Галина Жеребецька
_________________________________________________________________________
Будь ласка, підтримайте Україну!
https://warinua.ucu.edu.ua/donate/
Пост, щоб зупинити війну!