Український народ перебуває у моменті великих змін. Особисті амбіції поступаються місцем служінню. Те, що було для нас цінним, в одну мить перетворюється на попіл, а те, що ледь жевріло в середині, з нестримною силою розгорається для спільного блага. Народжується нація, яку вже ніколи не погодиться на маргінальні компроміси, а навпаки, гордо нестиме свою позицію, свою культуру у новий світ.
Наталя Рибка-Пархоменко – заслужена артистка України, актриса театру ім. Леся Курбаса, співачка, яка ще кілька тижнів тому була в епіцентрі культурного життя, мала низку творчих проєктів та планів, а сьогодні з головою пірнула у волонтерські будні. Вона переконана, що війна не може зруйнувати мрій, а тільки відтерміновує їх. Її рідний театр з культурного закладу перетворився на воєнний хостел «Лесь Курбасʼєтр» (так його між собою називають працівники), а рідний Харків – на поле бою.
Якими є цілі та бажання артистки сьогодні, дізнаємося із короткого інтерв’ю, яке проведене в рамках проєкт Українського католицького університету «Малі історії великої війни». Проєкт має на меті познайомити світ із сотнями людських доль, яких війна зробила сильнішими. Втративши все, вони зросли у вірі і здобули себе справжніх. Ніхто із них не марвелівський супергерой. Вони звичайні українці. Таких мільйони. Вони не застигли в очікуванні перемоги, не піддалися паніці і не опустили руки. Вони просто роблять те, що можуть. Тут і зараз. Щоб потім разом з усім світом святкувати перемогу добра над злом.
— Як змінилося життя акторів та музикантів з початком війни?
— Зараз доволі аскетичний час. І ми розуміємо, що немає місця особистим амбіціям. Це час трансформацій і пошуку місць, де ми можемо бути корисними. 26 лютого, через 2 дні після того, як почалася війна, ми створили в театрі Леся Курбаса у Львові воєнний хостел і усім колективом служимо людям, які приїжджають сюди. Декому з них нема, де зупинитися, що поїсти, а декому навіть немає, куди рухатись далі. Уся наша команда сьогодні – це волонтери, координатори, які працюють з переселенцями. Для нас – це час служіння, коли ти прокидаєшся вранці і знаєш, що мусиш іти та допомагати.
— Що вас вражає в історіях цих людей? Що допомагає триматися емоційно?
— Я вважаю, що цей період – час високого, великого духу, час, який показує нам, що є найголовнішим в житті. Тим, хто роками плекав у собі цей дух людяності і сповідував цінність людини, цінність особистості, зараз трошки легше вдається переносити усі матеріальні втрати. Але, попри статки, ми втрачаємо багато життів, друзів, рідних – і це дуже драматично. Коли війна закінчиться, ми ще будемо дуже довго це проживати: хтось у психотерапевта, хтось самостійно. Але це буде довготривалий процес. Сьогодні ж ми мусимо переосмислити те, що відбувається всередині нас і зрозуміти для себе, що ж все-таки насправді цінне.
— Як ви в собі це переосмислили?
— Особисто моя історія цікава тим, що я в цей час ввійшла досить органічно. Мої випробування, доволі сильні переживання, почалися три роки тому в моїх приватних історіях. І я доволі давно вже працюю з моментами болю, травми, пробую це проживати, проходити і приймати. Коли почалась війна, у мене було декілька панічних атак. Це такий тваринний страх, коли ти хвилюєшся навіть не за те, що помреш, а за те, що ти не можеш себе контролювати, не можеш поводитися, наприклад, адекватно у відношенні до своєї маленької дитини.
— Як ваші діти реагують на сучасні події? Що ви їм пояснюєте про війну?
— На щастя, Львів є тилом фронту. У нас не має такої «чорної» біди, як ми спостерігаємо в Харкові або в Києві, коли летять бомби й бідні діти сидять по 10–11 днів в бомбосховищі. Єдине, що змінилося у нас – це часті сирени. Ми навчили дітей швидко вдягатися, збирати речі і спускатися. Та у порівнянні з жахом, який переживають діти із зон бойових дій, наші – в доволі непоганому стані. Моя донька весела, в хорошому настрої. Тримає зв’язок з друзями, гуляє. Так, вона знає, що іде війна, що зʼявився якийсь москаль, з яким вона не знайома, але якого вже не любить. І, наприклад, коли ми заходимо в ліфт, вона весь час визирає і каже: «Я боюся заходити, бо раптом там москаль». Або заглядає за штори: «Там москаль не стоїть?»…
— Чи евакуювалися ваші рідні з Харкова?
— Так, Слава Богу, мої рідні вже у Львові. Але поки вони були у Харкові, я пережила пекло. Я розуміла, що мені треба бути тут. Але прокидатися щоранку у страху, що буде з твоїм татом і батьківським домом, – це нестерпно. Вже перед їхнім виїздом звідти були моменти, коли я не питала: «Як ви там у Харкові?», – бо все і так було зрозуміло. Я писала на вайбер: «Перекличка».
— Чи знаєте, у якому стані зараз ваші улюблені місця в Харкові?
— Все, що насправді таке красиве і важливе, на що варто найбільше звертати увагу, знаходиться у центрі міста. Але всі ці старовинні будівлі, ця красива архітектура розбиті. Я не знаю, що зараз з моїм університетом на Чернишевського, хоча чула, що цей район дуже бомбардували. Театри поки що стоять, слава Богу. Дім моїх батьків, дім мого дитинства, який розташований на Павловому полі ще цілий. Проте якраз вчора ми мали – татом розмову і говорили, що варто бути готовим прийняти все, що буде, яким би жахливим воно не було.
— Хтось з ваших рідних виїхав за кордон? Як ви на це реагуєте?
— З моїх рідних ніхто не виїхав. Тільки з Харкова переїхали до Львова. Я так само не збираюся виїжджати. Знаю, що сьогодні я потрібна тут. Просто сидіти за кордоном і бути «глибоко стурбованою» щодо ситуації в Україні, я не зможу, як і зайнятися там чимось. Переконана, що поки ситуація у Львові більш-менш контрольована, то треба лишатися й помагати. У нас дуже багато роботи.
— Як почуваєтеся зараз, щось змінилося у вас за період війни?
— Зараз почуваюся доволі цілісно, сильно. Я вже давно намагаюся пізнати себе і війна не вибила мене з цього процесу. Єдине, що здивувало, що у 2022 році взагалі таке можливо. Тепер розумію, наскільки у моїй природі виховання і сприйняття немає філософії війни. Ще у січні, коли почали говорити про можливий напад, я як філософ сиділа і думала: якщо щось і буде, то лише щось маленьке, подібне до ДНР, ЛНР, що це не буде стосуватися нас…
За декілька днів до війни, десь 22 лютого, мене запитали, як я уявляю війну. І, коли я відповіла, що бачу балістичну ракету чи літак, який скидає бомбу, мене звинуватили у «старомодності», бо ми не в часи Гітлера живемо. Проте вже 24 лютого я зрозуміла, що ми усі надто романтичні, наївні, безтурботні й безпечні. Ми не уявляли, що такі жахи ще досі можливі на планеті Земля.
Зараз я відчуваю в собі якісь нові ресурси. Ніколи не думала, що можу так щиро і щедро включатися в благочинні процеси. Сьогодні не можна бути частково залученим, чи спочатку працювати і припинити. Ти вже не можеш вийти з цього. Ми погодилися на це, і ми мусимо щодня приходити, помагати, помагати і помагати. Але парадокс в тому, що чим більше ти віддаєш, тим більше тобі прибуває.
— Як зараз працюють ваші колеги із театру?
— Зараз всі люди з мого оточення працюють на волонтерських засадах. Хтось тут, хтось допомагає хлопцям діставати бронежилети, каски, тепловізори. Хтось перевантажує гуманітарну допомогу. Ми всі при справах. Єдине, не знаю як в інших, а нам зараз не співається, щось зовсім не співається. Немає часу на співи. Але я знаю, що ми обовʼязково заспіваємо, коли переможемо.
— Як зараз виглядає один день в театрі? Чи є щось спільне між днем актора та днем волонтера?
— Кожного ранку, коли ми приходимо, у нас відбувається перезмінка. Одні гості вирішують їхати далі, зазвичай за кордон, інші – шукають варіанти поселення. Більш як 2–3 дні у нас мало хто затримується, хоча зараз є й такі, адже Львів перенасичений переселенцями, а цим людям нікуди іти. У певний момент ми підвозимо людям обід, потім вечерю. Багато спілкуємося з ними, з журналістами. Ввечері ми не дозволяємо виходити з театру, дбаємо про безпеку і вкладаємо усіх спати. Чи схожий такий день на звичайний день актора? Ну, хіба тим, що ми зайняті зранку до вечора. Просто зараз наша драма, наша вистава, ціною в життя.
— Як змінилось ваше ставлення до росіян? Чи підтримуєте з кимось з них контакт?
— Хоч я і з Харкова, а це прикордонне місто, якось так сталося, що у мене в Росії нікого немає. Тому і спілкування ніякого не має. Але я вірю, що в цієї нації все ще попереду. Вони ще пройдуть крізь свої випробування, не легші, ніж зараз у нас. Звісно, я не бажаю нікому війни. Але еволюція, вона не вибирає, їй все одно, яким способом це буде досягнуто, і їхня еволюція ще попереду, повірте.
— Чи відчуваєте ви злість, ненависть?
— Якщо чесно, то так. Але одна моя езотерична подруга сказала мені, що є різні якості злості: є світла лють, а є ненависть. То я вибираю перше. Я захищаю свою землю, я у себе вдома, і я нікому не збираюся це віддавати.
— Чого вам зараз найбільше бракує?
— Перед війною я дуже чекала весни, вибирала собі сукні. Я дуже люблю цю пору і останнім часом особливо хотілося проявляти жіночність, бути у гармонії, спілкуватися зі своїми людьми. Але зараз я відчуваю, що не час для цього. Зараз час служіння. Аскетичності і служіння. Це треба пройти, і я це роблю.
— Як ви уявляєте перший день перемоги України?
— Я не думаю, що це буде швидко, але водночас не втрачаю віри, що це триватиме довго. І коли мене запитують, яким буде кінець, я просто ставлю знак запитання. Адже це – невідомо.
— Як змінився театр за цей час?
— Зараз відбуваються процеси сильні, тотальні й дуже справжні. Нещодавно ми говорили про те, що гратимемо, коли все закінчиться. Адже наша буденність настільки глибока і драматична, що в театрі такої планки досягти дуже важко. Я сказала, що, можливо, після цього болю, цієї драми, коли уже велике українське сонце буде нам світити, то було б добре заспівати, нагадати, які красиві наші пісні і який красивий наш народ, яка багата у нього спадщина.
— Яка пісня перша спадає на думку?
— Знаєте, всі пісні в репертуарі Курбасів – вони всі про це. Вони всі про ідентичність, про цільність, про красу народу, навіть коли вони сумні. Це наша історія, наша цінність.
Розмовляла Наталя Стареправо, студентка Школи журналістики та комунікацій УКУ
Джерело: УКУ