Кожна дитина має право малювати свій перший малюнок, де зобразить свою сім’ю. Під час грози чи сильного вітру побігти до кімнати батьків, сховатися поруч з ними під ковдрою та почуватися в безпеці. Робити домашні завдання з дорослими і разом згадувати шкільну програму. Жодна дитина не може бути покинутою Вона має абсолютне право на звичні сімейні радощі. Все ж складається так, що одні діти не мають шансу на щасливу сімʼю. Їхнє дитинство, позбавлене безтурботності, проходить в інтернаті. Через що дорослішання приходить ще швидше.
До речі, колись страхали вас батьки, як будете нечемними, вас відправлять жити в інтернат? Після цього застереження ми ставали слухняними, виконували все, що казали старші. Цей жахастик сформував образ, наче у дитячих будинках живуть лише нещасні. Часто сімʼї можуть й не задумуватися про усиновлення, бо можуть бути труднощі під час виховання. Однак чому ж ця дитина, забрана від батьків або була ними покинута, не має шансу відчути, що ж насправді означає те слово – “сімʼя”.
Особистості, вихованій у сімʼї, простіше cформувати власну – це доводить історія родини Проциків, які усиновили 11 дітей. В селі Жовтанці у 2008 році вони створили будинок дитячого типу. У сімʼї Ірини та Михайла було двоє синів. Все ж батьки ще хотіли дівчинку. Через стан здоровʼя лікарі заборонили Ірині народжувати. Вже здавна сімʼя їздила в сиротинець волонтерити. Одного разу батьки подумали, що можна взяти 13-річну дівчинку, яка була навіть схожа на їхню родину, через що й жартували, чи вона не їхня рідня? Пропозицію удочеріння батьки обговорили зі своїми синами, яким тоді було 11 і 12 років. На що ті відповіли: “Нормально”. Сімʼя часто брала на вихідні дітей з інтернату, тож хлопці дружили з ними. Однак попросили взяти не лише дівчинку, а й хлопця. Замість одного взяли трьох рідних братів. А потім ще й запропонували 16-річному хлопцю піти до них в сімʼю. Батьки розуміли, його чекає вільне життя, а йому пропонують сімʼю з певними порядками. Однак юнак погодився. “Багато усиновлювачів готові брати маленьких дітей, але хто візьме великих?” – так сказала матір Ірини, коли сімʼя роздумувала, чи брати дорослого сина. “Іро, якщо він хоче, це останній його шанс побувати в сімʼї”.
За один раз сімʼя поповнилася на пʼять дітей. Батьки просили усиновлених не називати їх тато й мама до тих пір, поки вони в серці це не відчують. Для пари було важливо дати дітям вибір, бо вони мають захотіти піти у сімʼю і називати нових батьків – батьками. Вже під час першого спільного дня матері найстарший усиновлений син намалював листівку та сказав, що Ірина та Михайло стали його батьками.
Сімʼя продовжувала допомагати дітям як волонтери в інтернаті і цього навчали своїх дітей. Ірина працювала з дому – займалася випічкою. Так, щоб більше часу присвячувати дітям, робити з кожним та кожною уроки, спілкуватися та виділяти час на спільне дозвілля. Михайло заробляв та забезпечував сімʼю всім необхідним. Чоловік став прикладом для синів як любити свою жінку. Для дочок був люблячим татом, який завжди їх захистить. Домашні справи батьки виконували разом, що й стало прикладом, особливо для хлопців, допомагати своїм дружинам.
Минуло сім років: діти виросли та вже одружилися. Батьки не наважувалися брати ще дітей: продовжували здавали аналізи. Після чергового тестування, Ірина виявила, що хвороба її минула. Для жінки – це був Божий знак, що варто попіклуватися про ще одних дітей з інтернату. Разом з чоловіком вона зібрала всіх дітей на сімейну нараду, щоб сповістити пропозицію усиновлення. Хоч і вони вже не жили вдома, але батьки хотіли, щоб всі були однією сімʼєю та згодилися прийняти нових членів, як братів та сестер. Після цього родина розширилася ще на шість дітей, рідних між собою, у віці від 6 до 14 років (три братики та три сестрички).
Коли в сімʼї Проциків гостювали групи дітей з інтернату, Ірина навчала їх готувати їсти. Усиновлених дітей жінці довелося привчати до хатніх обовʼязків, до яких не звикли вихованці інтернату. Сімʼя Проциків переконана, родина – важлива складова життя дитини. Вона дає приклад – як формувати свою і потім виховувати власних дітей. Якщо дітям зі сиротинців не показати приклад справжньої сімʼї, як вони будуть знати, якою вона має бути? Щаслива дитина та, яка бачать тата і маму, які люблять одне одного. Разом їм легко виховувати наймолодших. Зараз в Ірини та Михайла вісім онуків. Частина дітей вже одружилися та живуть окремо. Коли вони створили сімʼї та стали виховувати своїх дітей, тоді й проявилася любов та опіка, яку так само надавали їм батьки.
Свідоме батьківство має бути на першому місці у думках тих сімей, які прагнуть мати дітей. Це дозволить не збільшувати кількість вихованців інтернатів. Діти мають виховуватися в сімʼях, відчувати її теплоту, опіку, любов та підтримку. Життя в сімʼї виховує людину, яка живе не лише заради себе, а й своїх близьких. Подаруймо кожному вихованцю інтернату сімʼю та щасливе дитинство.
Есе написане в межах конкурсу “Добра родина – щаслива дитина” від Служба у справах дітей Львівської міської ради та Благодійного фонду Голоси дітей. Більше історій читайте на сторінці управління “Служба у справах дітей”.
Автор: Роксолана Бабій, студентка Школи журналістики та комунікацій УКУ
Фото з архіву сімʼї Проциків