Уляна Данилюк: «Якщо, окрім Бога, люди можуть щось зробити, то вже час це робити»

|
|
Уляна Данилюк: «Якщо, окрім Бога, люди можуть щось зробити, то вже час це робити»

Людей рятують люди, а світ – історії. «Малі історії великої війни» – це проєкт Українського католицького університету про українців та їхній щоденний подвиг. Наші герої в сум’ятті лишали домівки, ризикували, зазнавали кривди, та це не забрало в них любові й співчуття до ближніх, не змінило ціннісну оптику, а лиш поглибило прагнення допомагати іншим.

Одна з таких – історія Уляни Данилюк. Вона є керівницею громадської організації «Театральна спілка для дітей з інвалідністю» й художньою керівницею дитячого інклюзивного театру «Киваба». Ці реалії лишились в минулому, повномасштабна війна змінила контекст.

Уляна Данилюк з болем говорить про пережите у Вишгороді, та зараз, акумулювавши всі сили, вона допомагає евакуювати дітей з-під обстрілів. Немає чужого горя, а тим паче чужих дітей. Вона безупинно повторює, що треба шукати можливості для їхнього порятунку.

Гуртуючись довкола спільної справи, українці додають свій внесок до перемоги. Кожна дія, як і кожна людина, має вагу,. 

— Перше відчуття війни, якби  ви спробували пригадати, які ваші емоції?

— У моєї молодшої дитини була кровотеча із носа. Я зупиняла її, і ми почули вибухи. Наша дитина у такий спосіб нас попередила. Ми почали ламати ляду підвалу, аби заховатися. Спершу не зрозуміли, що могло відбутися, бо поруч полігон. Можливо, здалося? Не здалося. Ті вибухи – це були авіавибухи. Дуже потужний звук, здригається будівля. І, окрім страху, з’являється таке звірине, не дуже людське почуття.

Коли стихає, біжиш до сусідів. Вони теж нічого не розуміють. З’являється інформація, люди починають гуртуватися. Родини, хто мав змогу, виїжджали до найближчих сіл. Ми були у Вишгороді. Це стратегічний об’єкт, у нас київська гідроелектростанція, поруч полігон, який вони [росіяни] досі обстрілюють. Там спалили нашу «Мрію» – найпотужніший, найвеличніший літак. Зараз тут окуповані села, люди в заручниках.

Перші дні ми не розрізняли удари. Потім розуміли: «Град» чи ракета. Вони [росіяни]  постійно чекали ночі. До шостої-восьмої ранку це були ракети з території інших держав. Моя донечка кликала мене: «Мама, дивись! Вертольоти!» Ми подумали, що це наші війська. Кажу: «Тома, не надумуй», – а вона рахує: «14, 15, 16, 17». Вони летіли дуже низько в напрямку до ГЕС [гідроелектростанція], аби їх не бачили. Потім був бій, і все падало у Київське море. Міст поруч підірвали наші, щоб вони [росіяни] не пройшли до Києва. Виявилось, це маленьке село було єдиним місцем, через яке можна рухатись до столиці.

Уляни Данилюк, керівниця громадської організації «Театральна спілка для дітей з інвалідністю» і художня керівниця дитячого інклюзивного театру «Киваба»

З’явилось розуміння: так, це – війна. Потім інше розуміння, що це не війна, а просто винищення. Вони [росіяни] не дозволяють евакуюватися мирному населенню, обстрілюють саме житлові споруди. Ми усвідомили, що дітей потрібно рятувати, бо не витримують напруження; намагалися вивезти їх, але попереднього дня [росіяни] розстріляли два автобуси, убили волонтерів, які везли дітей. Лишилися одна можливість – потяг. Коли ми виїжджали, вони [росіяни] підірвали залізничні колії в Ірпені. На КПП [контрольно-пропускний пункт] неймовірна кількість людей. Коли батьки рятували дітей, їх просто розстрілювали разом з дітьми.

— Скільки часу ви лишались під обстрілами?

— Десять днів ми були там. Десять днів – для дітей це неможливо. Це не «гради», розумієте?! Не «гради». Зовсім інший звук Я не знаю з чим його порівняти, аби було зрозуміло, що це за жах (ледь стримує сльози). «Гради» – це смішно (плаче).

— Розкажіть про ваш театр, його учасників. Яка ситуація з ними?

— Тема мистецької інклюзії з’явилася в Україні недавно, тоді, коли Україна вирішила йти шляхом європейських цінностей. Виникли ініціативи та наш театр. Були постановки з допомогою Українського культурного фонду, проєкти від фонду «Відродження».

Зараз ми дистанційно запустили «Мистецьку інклюзивну платформу». Це єдина платформа, що працювала на всій території України для діток з інвалідністю. Вони мали змогу безоплатно займатися мистецькими напрямами, тобто, діти, що не мають фізичної можливості долучитись. Цей проєкт ми здійснили за підтримки фонду «Відродження» та «House of Europe». Вони надали технічне забезпечення.

Останнє, що було з театром: ми подали проєкт до Українського культурного фонду, хотіли випустити книжку-театр за мотивами вистави нашого колективу. Вже знайшли видавництво «Адеф-Україна»; цю книжечку безоплатно надавали б ресурсним центрам, інклюзивним класам. Книжку-театр зробили у такий спосіб, що, граючи виставу, дітки з інвалідністю могли зрозуміти, що вони нічим не відрізняються. Кожна дитинка потребує любові та дружби. Дітки з інвалідністю здатні на справжню дружбу. Вони знають, що таке ізолювання та булінг.

Ми планували презентувати книжку у кількох містах України: на Донеччині, у Львові, Харкові. Рішення щодо проєкту мало бути першого квітня (ледь стримує сльози). Це були наші плани. А зараз я займаюсь тим, що допомагаю вивозити наших дітей з Вишгорода, район, де наша локація, з Києва.

— Куди плануєте рухатись?

— Була розмова. Це Італія. Греко-католицька церква погодилася прийняти дітей, опікуватися ними на час поки… Бо ті умови – це не воєнні умови. Те, що зараз з містами України – це знищення. Там не можуть бути діти. Треба використовувати будь-яку можливість забрати їх звідти.  

— За вашими спостереженнями, яка кількість людей виїхала з Вишгорода?

— Не можу сказати. Я знаю загальну статистику від Міністерства. На сьогодні [момент запису інтерв’ю] було мільйон сімсот тисяч. Деякі не хочуть виїжджати. З такими дітьми нелегко це зробити. Батьки бояться, вважають, краще сидіти на місці. Бояться і малозабезпечені. Зараз ресурси скінчилися, і їхати в нікуди з хворою дитиною складно.

У мене двоє здорових дітей, але і для них це було важко. Дванадцять годин стоячи в електричці, яка переповнена маленькими дітьми, новонародженими, бабусями – як  їхати дітям з інвалідністю в таких умовах?! Італійська сторона запросила. Можна привезти в їхню лікарню онкохворих, важких дітей. Але як їх звідти вивезти (плаче)?! Неможливо.

— Якби ви могли звернутись до сильних світу цього, що хотіли б сказати?

— Я знаю, що зло буде покаране. Я знаю, що є Бог, що Він на стороні добра (плаче). Все знаю. Якщо, окрім Бога, люди можуть щось зробити, то вже час це робити. Україна ні з ким не воювала, ні на кого не нападала. Це ж Європа, там люди з європейськими цінностями. Україна хотіла відстоювати європейські цінності. 2014 року люди обрали такий шлях, і зараз за це їх просто винищують.

 

Розмовляли Петро Дідула, Наталя Стареправо, студентка Школи журналістики та комунікаці УКУ 

Джерело: УКУ